Розділ 10

Й от ми знову були в дорозі. Данило вів машину, а я сиділа поруч з ним і дивилася у вікно. Колись я обожнювала подорожі. Їхати назустріч чомусь новому та милуватися пейзажами — що може бути краще? Та цього разу все було інакше, бо попереду на мене чекала зустріч з Привидом.

Усе моє майбутнє залежало від того, як я зможу зіграти в цій партії. Чи вистачить мені хисту вміло приховати свою слабкість від хижака, який тільки й чекатиме моменту, щоб атакувати мене? Чи вдасться мені стати справжньою Логановою?

— Послухай, Віко, те, що ти тоді мені розповіла в клубі…

Важко зітхнувши, я повернулася до Данила. Звісно, мовчати всю дорогу не хотілося, але краще вже так, ніж піднімати цю слизьку та неприємну тему.

— Я не певна, що зараз місце і час для цього…

— Мені здається, навпаки. Ми постійно мусимо кудись поспішати і щось робити, так що немає можливості нормально поговорити, а зараз настав ідеальний момент, коли можна в спокійній обстановці розставити всі крапки над «і», — Данило міцніше стиснув руки на кермі. — До того ж, я теж повинен тобі дещо розповісти.

Мені не хотілося, щоб він ділився зі мною чимось особистим лише через моє зізнання, тож я активно замахала головою.

— Ти не мусиш…

— Ні, мушу, — твердо перебив мене Данило. — Послухай, Віко, ми з тобою, безперечно, стаємо все більш близькими, так що ти заслуговуєш на те, щоб знати, ким я є насправді.

Його слова заінтригували мене. Данило ніколи не був для мене відкритою книгою, так що я вже навіть не сподівалася розкрити його справжнього. Та от настав цей час.

Данило зітхнув. Якийсь час він намагався вирішити, як саме розпочати свою історію, та врешті-решт сказав таке:

— У мене були серйозні проблеми з гнівом. Це розпочалася ще в дитинстві, коли я відчував себе ображеним через відсутність батька та злився на дітей, яким пощастило жити в повній сім’ї. Часто встрявав у бійки. Мама завжди була зайнята зароблянням грошей (і я в жодному разі не засуджую її за це, зважаючи на всі обставини), тож не мала сил на те, щоб вправити мені мізки, і лише сподівалася, що з віком цей гнів згасне. Але цього не сталося. Через власні емоції мені не вдалося зосередитися на навчанні, тож після випуску зі школи єдиним варіантом для мене було піти працювати в міліцію. Та й там гнів не дав мені довго затриматися…

— Як ти впорався з цим? — я була більше неспроможна стримувати це питання.

Те, що я почула було приголомшливим. Дивлячись на Данила зараз, я б ніколи не сказала, що колись він міг би потерпати від неконтрольованої люті. То що змогло йому допомогти?

— Мені допоміг Тимофій Генадійович.

— Плакидюк Тимофій? — для певності уточнила я.

— Еге ж, саме він, — підтвердив Данило, а тоді поцікавився: — Ви знайомі?

— Бачилися кілька разів на всяких заходах. Він мав непогані стосунки з моїм батьком, ніколи не підводив його. Саме тому я звернулася до його компанії для пошуку тілоохоронця.

— Так, Тимофій Генадійович справді добра людина. Усе ще не розумію його мотивації діставати мене з того багна, яким тоді було моє життя, але я неймовірно вдячний цьому чоловікові за те, що він фактично врятував мене від самого себе.

Під впливом емоцій Данило міцно-міцно стиснув руки на кермі, але дуже скоро опанував себе та трохи розслабився.

— У кожного з нас є темна сторінка в минулому — це беззаперечний факт. Та людей варто судити не за тим, яку помилку вони зробили, а за тим, як вони змогли виправити її, — підсумував він.

Після цих слів я зрозуміла, що ми з Данилом знаходилися на одній хвилі. Вперше в житті я усвідомила, що готова була абсолютно довіритись комусь.

Рішення було прийняте миттєво.

— Зупини машину.

— Що? — здивовано перепитав Данило.

— Зупини машину, — твердо та наполегливо повторила я.

Переконавшись, що ми не спричинимо жодної аварійної ситуації, Данило з’їхав на узбіччя та зупинив авто.

— Тобі зле? Хочеш вийти?

— Ні, усе гаразд, — я потяглася за власною сумочкою, яка лежала на задньому сидінні. — Мені потрібно дещо інше.

Обличчя Данила стало приголомшеним.

— Віко, це все надто швидко. До того ж, я не прихильник того, щоб робити це в машині…

Несподівано я усвідомила, яким чином він зрозумів цю ситуацію. Усе настільки нагадувало сцену з якогось романтичного фільму і до абсурдності не пасувало реальності, що я мимоволі розреготалася.

— Ти мене геть неправильно зрозумів. Я попросила тебе зупинитися, щоб передати ось це.

Я дістала з сумочки пістолет, знайдений у львівській квартирі, і простягнула його Данилові.

— Віко, що це? — повільно та насторожено запитав мій тілоохоронець.

Все його тіло напружилося. Зізнаюсь, на таку реакцію від нього я не очікувала, але відступати вже було нікуди.

— Пістолет. Упевнена, тобі доводилося мати справу зі зброєю, тож не доведеться пояснювати, як працює цей пристрій.

— Я не про це. Де ти його взяла?

Я важко зітхнула.

— Не думаю, що це суттєве питання зараз. Важливим є дещо інше. Ти ж розумієш, що ми не можемо передбачити, що станеться на зустрічі з Привидом, тому варто готуватися до найгіршого. Саме через це я хочу, щоб у тебе була зброя.

Кілька хвилин Данило пильно дивився на мене. Я не відводила погляду та сподівалася, що мої очі зможуть красномовніше за слова розповісти про те, що я відчувала. Саме так і сталося.

— Гаразд, я тебе розумію і обіцяю, що буду з тобою до кінця.