Розділ 9

Після успішної зустрічі з Павуком і всього, що було до цього, ми з Данилом, безсумнівно, заслужили на гарний відпочинок. Саме тому після повернення до квартири-сховку ми замовили смачнючу піцу з чотирма різновидами сиру та по-турецьки всілися прямо на м’який білосніжний килим перед телевізором, бажаючи таким чином відпочити та набратися сил перед тим, що готувало для нас майбутнє.

Довелося довгенько перемикати канали, аж доки не вдалося знайти щось цікаве. По одному з телеканалів показували фільм «Люди в чорному». Виявилося, ми обоє любили його в дитинстві, тож повторний перегляд здався чудовою ідеєю.

Та поки Данило насолоджувався фільмом, я раз за разом подумки поверталася до того, що відбулося у сапфіровій кімнаті. Я не змогла вчасно опанувати свої емоції, і це призвело до небажаних наслідків. Тепер Данило знав найпаскудніший аспект мого життя, але поки вдавав, що нічого не трапилося. І, чесно, ця невідомість дуже тривожила мене.

***

Тієї ночі я знову не змогла заснути. Щось заважало мені розслабитися, і це було просто нестерпно. Я не знала, як змусити свій організм відпочити, аж доки мене не відвідала одна ідея.

Підвівшись з ліжка, я почимчикувала холодною підлогою, вкритою лінолеумом, до гостьової кімнати.

Очевидно, Данило вже спав, але шум моїх кроків змусив його прокинутися та схопити з тумбочки ніж для м’яса, який він прихопив з кухні на випадок несподіваної загрози.

— Усе гаразд, це лише я, — швидко заспокоїла його я, про всяк випадок піднявши руки.

— Віка? Що ти тут робиш?

Данило поклав холодну зброю на місце та ввімкнув настільну лампу, щоб ми мали змогу не лише чути одне одного, а й бачити.

— Можна я цієї ночі спатиму тут? Будь ласка.

Це було точно не те, що він очікував почути. Проте після недовгих вагань Данило посунувся з середини ліжка на його ліву частину.

— Лягай. Тільки попереджаю, що я можу хропіти уві сні.

Я всміхнулася.

— Таким мене не злякаєш.

Я лягла, залізла під ковдру, заплющила очі і, як не дивно, майже одразу заснула. Тієї ночі сон мій був глибокий і спокійний.

Прокидатися на одному ліжку з чоловіком виявилося дивним. Не те, щоб у мене таке було вперше, але раніше я завжди могла чітко охарактеризувати свої стосунки з людиною, що ночувала зі мною в одній спальні. Та з Данилом усе було значно складніше.

Мушу визнати, що чим більше часу ми проводили разом, тим сильніше цей чоловік мене приваблював. Та я не знала, що відчуває до мене він. Данило був загадкою для мене, і, мабуть, це сприяло моєму потягу до нього.

Не в силах більше лежати так близько до об’єкту своїх бажань, я вибралась з-під ковдри і тихенько попрямувала на кухню.

Вимірюючи пропорції кави та води для приготування ранкового напою, я продовжувала думати про Данила. Не можна було так більше продовжувати. Я відчувала, як невизначеність між нами помалу вбиває мене, тож вирішила цього ж дня розставити всі крапки над «і».

Данило увійшов до кухні, коли я вже наливала заварену каву до кружки.

— Будь ласка, налий і мені, — попрохав він і сів за стіл.

Я мовчки зробила це, зайняла місце напроти нього, а тоді прямо задала питання, яке так сильно хвилювало мене:

— Чому ти все ще не покинув мене?

— Нагадую, що захищати тебе — моя робота.

— Якщо справа лише в грошах, то можеш іти, — скривилась я.

Данило важко зітхнув.

— Думаю, немає сенсу приховувати, що це не так.

Я відвела від Данила погляд, втупившись у густі хмари, що повільно пливли небом за вікном. Чесно, я не знала, що відповісти на його слова. Фактично це було зізнання в почуттях, і я б мала бути на сьомому небі від щастя, та замість цього я не могла позбавитися від почуття неправильності того, що відбувається.

— Хотілося б мені, щоб ми з тобою познайомились за інших обставин, — врешті-решт промовила я, не здатна приховати гіркоти в своєму голосі.

— Мені б теж цього дуже хотілося.

Ох, краще було мені не підіймати цю тему. Я думала, що так буде легше, але все сталося навпаки.

— Що ж… — я запнулася, не в змозі дібрати слів.

— Нумо закриємо це питання та перейдемо до іншої важливої справи. Думаю, час дзвонити тому Привиду.

Я кивнула та зробила ковток кави.

— Погоджуюсь з тобою.

Наступні півгодини ми провели за підготовкою до розмови. Кожне слово повинно було бути дуже ретельно зважене, оскільки не можна було втратити цей шанс дістатися до Привида.

І от Данило набрав той самий номер. Слухавку взяли майже одразу.

— Добрий день, я отримав цей номер від Павука.

— Павука? Дуже цікаво. І що ж вам від мене потрібно?

По голосу, що долинав з динаміків мікрофону, не можна було абсолютно нічого дізнатися про його власника, окрім хіба що статі. Ще ніколи я не чула, щоб хтось говорив так безбарвно.

— Я чув, що ви майстерно вмієте переконувати людей. Це так?

— Так, — без вагань підтвердив Привид. — Кого і в чому я повинен переконати?

Це питання було передбачуваним, тож Данило чітко знав, що потрібно відповісти.

— Я не бовдур, щоб обговорювати такі речі по телефону. Ми можемо зустрітися?

— Чому ж ні? У мене зараз одна справа в розробці, але я можу приділити вам кілька годин часу, — коротка пауза, а тоді пролунало запитання: — Зможете бути сьогодні ввечері у Броварах?

Данило кинув на мене запитальний погляд, на який я миттєво відповіла кивком. Якщо ми швидко зберемося, то точно зможемо прибути вчасно та роздобути відповіді на всі запитання.

— Зможу.

— Конкретніші координати надішлю безпосередньо перед зустріччю. До зустрічі.

***

Збираючи речі, я усвідомила, що обов’язково мушу прихопити одну річ. Присівши на підлогу, я зазирнула під ліжко та дістала звідти чорну дерев’яну коробку. Витерши пилюку рукавом власної кофти, я відкрила її та побачила пістолет і патрони до нього. Від виду зброї по шкірі пробігли мурашки. Хотілося заховати пістолет кудись подалі, але замість цього я взяла його до рук і поклала до сумочки.