Розділ 8

— Ми маємо поїхати звідси, — рішуче заявила я.

Та незважаючи на те, що цей варіант здавався мені єдиноможливим, Данило поставився до такої ідеї зі скептицизмом.

— Я не впевнений, що це саме те, що потрібно робити.

— І чого ж? — я схрестила руки на грудях. — Ти ж сам чув тих бандюків. За мене обіцяна чимала винагорода, так що не вдасться легко та просто повернутися до колишнього життя. Потрібно боротися.

— Боротися? — перепитав Данило так, наче почув найабсурднішу річ у своєму житті.

Я відчула себе дещо ображеною. Чому він не вважаєш мене достатньо сильною для цієї битви? Бо я молода дівчина, донька мільярдера?

— Не думай, що я дурепа, що не розуміє всіх масштабів халепи, до якої втрапила. Я знаю, наскільки небезпечні люди вирішили позбутися мене. Чесно, мені навіть невідомо, хто це і чим саме їм завадили я і мій батько. І мені справді не варто було б влазити в усе це, але іншого варіанту немає. Я не хочу помирати, тож просто вимушена боротися.

Данило зачудовано дивився на мене так, наче бачив уперше. Схоже, той запал, з яким був сказаний мій монолог, здивував його.

 — Ти, звісно, маєш рацію, — врешті-решт промовив він. — Але куди ми поїдемо звідси? Де можна було б зупинитися без ризику несподіваних гостей-головорізів?

І тут я згадала дещо вкрай важливе. Варто було подумати про це раніше, але під дією стресу в мене зовсім вилетів з голови той факт, що безпечний сховок усе-таки існував.

Ту квартиру у Львові тато купив спеціально на випадок якоїсь небезпечної ситуації. Вона не була офіційно зареєстрована ні на кого з Логанових, а знала про її існування зараз лише я одна.

Заглибившись у роздуми, я усвідомила, що поїдка у Львів може бути корисною ще й в іншому плані, адже ж у цьому місті жив Павук – людина, що знала всіх представників кримінального світу України, і, до того ж, була гарним другом мого батька. Упевнена, що цей чоловік мав корисну інформацію про Привида, який, на даний момент, був моєю єдиною зачіпкою у пошуках ворога.

— Даниле, збираймо речі. Ми їдемо до Львова.

***

Перш за все ми оцінили своє фінансове становище та усвідомили, що воно було, відверто кажучи, препоганим, враховуючи брак готівки та неможливість використати банківські карти без розкриття нашого місцезнаходження.

Ретельно поміркувавши над ситуацією, Данило запропонував дістатися до Львова автостопом. Я засумнівалася, бо така ідея здалася мені дещо ризикованою та небезпечною. Та коли я висловила свої переживання, Данило швидко заспокоїв мене.

— Не забувай, що я твій тілоохоронець, а це означає, що поруч зі мною ти в цілковитій безпеці.

І таким тоном він це сказав, що будь-які мої сумніви та страхи розвіялись. Я повністю довірилася цьому чоловікові.

Виходячи на трасу, я думала, що піймати попутну машину виявиться чимось легким, адже ж у фільмах персонажам зазвичай вдається зробити це без проблем. Але насправді довелося простояти під палючими травневими сонячними променями аж годину, поки одна машина нарешті зупинилася.

За кермом знаходився молодий хлопець з довгим русявим волоссям і козлячою борідкою, а поруч з ним сиділа короткострижена білявка з дуже примітним татуюванням змії на шиї. Виявилося, що вони поверталися з мандрівки Угорщиною та їхали саме до Львова, тож без проблем погодилися взяти нас у попутчики.

Дівчина виявилася навдивовижу балакучою, так що вже незабаром після початку спільної поїздки стало відомо, що Микита та Зоя лише нещодавно побралися, а зараз насолоджувалися медовим місяцем подалі від усіх клопотів і турбот. І так вона щасливо розповідала про їхнє спільне життя, що мимоволі можна було повірити в існування кохання.

— Ну а як щодо вас двох?

Кинувши погляд на Данила, що виглядав не як сильний дорослий чоловік, а як зніяковілий підліток, я зрозуміла, що треба брати ситуацію в свої руки та вигадувати якусь романтичну легенду з фальшивими іменами.

— О так! Гліб вирішив зробити мені сюрприз на день народження та влаштував романтичний вікенд у Карпатах. Ця ідея здавалася мені просто фантастичною, аж доки не виявилося, що жити нам доведеться прямо посеред дикої природи.

Очевидно, моя історія справила враження. Зоя вибухнула лунким сміхом, а от Микита несподівано вирішив вступитися за «Гліба»:

— Яка невдячність! Отак і роби жінкам сюрпризи.

— Я б так не сказав, — не погодився Данило, вступивши в розмову. — Винний справді я, бо, плануючи цей відпочинок, базувався виключно на власних перевагах, забувши врахувати, якою тендітною та чутливою є Віта.

Я поглянула на Данила, і мені навіть не довелося вдавати ніжність, бо, почувши з його вуст такі слова, я розтанула, навіть незважаючи на те, що знала, що все це лише задля конспірації.

Якийсь час ми ще потеревенили, а коли теми для розмов вичерпалися, Зоя увімкнула музику. Вона та Микита виявилися справжніми шанувальниками гурту «Mad Heads». І хоч раніше я особливо не слухала українську музику, вважаючи, що її не можна порівняти з закордонною, то в той момент змінила свою думку. Пісні того гурту одразу ж припали мені до душі, а вже до кінця поїздки я могла спокійно назвати себе їхньої фанаткою, бадьоро наспівуючи «Надія Є» і «А я на морі».

— А в тебе чудовий голос, — з посмішкою відмітив Данило, коли ми, подякувавши своїм чудесним попутчикам, вийшли з машини біля парку імені 700-річчя Львова.

Звідси до квартири-сховку можна було рукою подати, адже треба було пройти всього-на-всього півтора кілометри.

Я жартома пхнула Данила ліктем у бік, а тоді ми рушили. І як не дивно, але коли ми просто мовчки йшли поруч, я відчула себе по-справжньому добре та правильно. Наче відбувалося саме те, що мало відбутися.

***

У тому будинку все залишилося саме таким, як я пам’ятала. Кроки вкритою плиткою підлогою ехом розносилися під’їздом, і від цього моїми руками пробігли мурашки.