Розділ 6

Відстань до Карпат була неблизькою, тож поїздка зайняла чимало часу. Правда, майже всю дорогу в машині панувала повна тиша (як виявилось, Данило належить до тих людей, що не вмикають музику під час водіння, щоб не втрачати концентрацію), але без розмов усе-таки не обійшлося.

Так я дізналася, що автомобіль, у якій ми їхали, належав матері Данила, чим і пояснювався аромат квіткових парфумів, який я так яскраво відчувала. Людмила Швець працювала у банку, що знаходися неподалік, і завжди їздила на роботу машиною. Після вибуху мій тілоохоронець одразу ж зрозумів, що без транспортного засобу не обійтись, тож швидко вирішив позичити його в людини, яка б йому ніколи не відмовила.

Та варто визнати, що більшу частину шляху я все-таки провела у власних роздумах. Але цього разу вони були сконцентровані не на моїх власних емоціях і переживаннях, а на татові.

Якщо так подумати, то я ніколи не думала про нього як про особистість. З самого дитинства він був для мене людиною, що все купує та розважає, а з віком цей образ доповнився лише інформацією з засобів масової інформації, яка далеко не завжди була позитивною. Особливої близькості у нас не було, і, мабуть, це стало найбільшою причиною того, чому я фактично не думала про його почуття.

Моя поведінка була страшенно егоїстичною. Я чинила так, як вважала кращим для себе, абсолютно не задумуючись про те, як це може повпливати на тих, хто поруч зі мною. Мене завжди хвилювало лише те, що відчуваю я.

Взяти ж для прикладу мою останню зустріч з татом. Піддавшись емоціям, я звинуватила його в усьому найгіршому в своєму житті та заявила, що ненавиджу його. І хоч більшість моїх звинувачень були обґрунтованими, зараз я шкодувала про те, що вчинила так. Те погане, що сталося зі мною через нього, не відміняли все те хороше, що я отримала від нього. Крім того, мені в голову не прийшла навіть думка про те, що татові теж може бути боляче від того, що через його помилку рідна дочка ледве не втратила життя. Ні, замість цього я зробила тільки ще гірше.

Вже вдруге я ледве не загинула, і вже вдруге я усвідомила, що повинна змінитися.

Поглянувши на Данила, я усвідомила, що саме така людина як він здатна мені допомогти. Час, проведений наодинці з ним на тому хуторі, здавався мені саме тим, що потрібно в даний момент часу.

***

Як виявилось, під’їхати прямо до хутора неможливо, тож ми були змушені залишити машину на одному з паркінгів Івано-Франківська, далі душною маршруткою дістатися до якогось села, назва якого не закарбувалась у моїй пам’яті, а звідти через ліс пішки дійти до того самого будиночка.

Варто визнати, що така подорож видалась мені нелегкою, особливо коли треба було рухатися нагору та пробиратися крізь густі чагарники, серед яких постійно намагалось заплутатись моє волосся. І це я же мовчу про представників місцевої фауни… Але я не скаржилась, а намагалась подумки підбадьорювати себе та відволікати, милуючись чудесною та неповторною природою Карпат. Урешті-решт ми все-таки змогли дістатися до пункту призначення, і це принесло мені сильне відчуття полегшення.

Коли моє дихання нарешті вирівнялось, я почала уважно роздивлятись хутір. І чим довше я на нього дивилась, тим гіршою ідеєю мені здавалось залишитись тут.

— Усе не так погано, як ти думаєш, — промовив Данило, нишпорячи по чагарниках біля будинку, де, припускаю, був захований ключ.

— Ти не казав, що умієш читати думки.

— Щоб зрозуміти це, мені необов’язково володіти телепатією. Достатньо лише глянути на твоє обличчя.

Нарешті знайшовши ключ, Данило відчинив двері, зайшов досередини та жестом запросив мене слідувати за ним. Переконавши себе, що будинок не завалиться від старості, я обережно переступила поріг.

Перш за все, я звернула увагу на страшенний холод, що панував усередині. Наче знову настала зима. Я відчула, що замерзаю в самих лише джинсах і сорочці, і обхопила себе руками. Помітивши це, Данило одразу ж зняв з себе піджак і простягнув його мені.

— Дякую, але як же ти?

— Повір, холод мені не страшний. Я витривалий, — запевнив він.

Ще трохи повагавшись, я все-таки прийняла піджак і поспішила вдягти його, щоб хоч трохи зігрітись.

Коли холод став меншою проблемою, мою увагу привернув інтер’єр. Мушу визнати, що все було доволі затишно. Це була справжня селянська хата з побіленими стінами, піччю та дерев’яними меблями ручної роботи. Я раніше таке тільки на картинках бачила.

— Ех, шкода, що я не вмію давати раду з пічкою. Доведеться нам уночі кутатись у ковдри.

— Ну, ми можемо спати, притулившись один до одного, — запропонувала я. — Таким чином буде тепліше.

Щоки Данила різко почервоніли.

— Гм, а ти впевнена, що це гарна ідея? — зніяковіло запитав він. — Я маю на увазі, це ж буде надто…

— Надто як? Слухай, я ж тобі не пропоную нічого інтимного, а просто шукаю спосіб забезпечити нам найбільш комфортні умови для сну. Розумієш?

Данило якийсь час міркував над моїми словами, а тоді кивнув.

— Так. Думаю, ти права. Так і зробимо.

Вирішивши питання ночівлі, ми перейшли до теми їжі. Супермаркетів або навіть невеличких крамничок поблизу не було, що мене, як справжню дитину кам’яних джунглів, дуже тривожило, але Данило заспокоїв мене.

— Тут уже почала дозрівати полуниця, а в лісі при достатньому рівні наполегливості можна знайти білі гриби. Крім того, дідусь обожнював консервування, тож у погребі все ще збереглося чимало банок з харчами, придатними до споживання. Тож не переживай — голодними ми з тобою точно не залишимося.

Я усміхнулася, але дещо вимучено. Насправді, мене ніскільки не приваблювала консервована їжа. З самого дитинства мій раціон був сповнений усіляких делікатесів, і навіть під час самостійного життя я ніколи не економила на харчуванні. Я могла не купити дуже гарні туфлі через їхню ціну, але пройти повз хороший ресторан мені ніколи не вдавалось.