Розділ 1

Як достовірно відомо, велика кількість складної роботи часто викликає в людей прокрастинацію, але зі мною такого ніколи не ставалося. Чим більше важких завдань було заплановано, тим більше ентузіазму я відчувала.

Той ранок винятком не був. Я прийшла на роботу о восьмій годині, привіталась з колегами, зайняла своє звичне місце і, поки вмикався старенький комп’ютер, подумки склала список справ на день, який у підсумку виявився чималим за обсягом.

Маленькі містечка, мешканкою якого я вважала себе от уже протягом року, рідко були насичені подіями, тож майже всі журналісти місцевої газети «Думка» (думаю, важливо зазначити, що всього їх було п’ятеро, включно зі мною) рідко займались своїми прямими зобов’язаннями, і лише я, автор рубрики про новини шоу-бізнесу та світу моди (було дещо дивно описувати події світу, частиною якого я була раніше, з боку стороннього глядача), і Галя, що описувала та коментувала найгучніші події в Україні, мали роботу постійно.

Згадавши про колегу, я перевела погляду з монітора на її робочий стіл, що знаходився прямо напроти мого. На ньому, як завжди, панував суцільний безлад. Різне канцелярське приладдя та всілякі папери були розкидані по всьому столі, присипані крихтами пиріжків, які Галя просто обожнювала. Ніколи не розуміла, як цій дівчині взагалі вдавалося працювати в таких умовах.

Чесно, мене здивував той факт, що Галі ще не було на робочому місці. Вона завжди була надзвичайно пунктуальною, тож причина її відсутності не могла полягати в простому запізненні. Мабуть, сталось щось справді важливе.

Хоч наші з Галею стосунки не можна було назвати особливо теплими, але я все-таки відчула щиру тривогу за колегу, тож вирішила зателефонувати їй і запитати, чи все в неї гаразд. Я вийшла в коридор і набрала номер її мобільного. Довго ніхто не брав слухавку, і протягом усього часу очікування я стояла на одному місці, втупившись поглядом у стіну, яку лише декілька місяців тому пофарбували в яскраво-червоний колір. Зізнаюсь, я почувала себе не надто комфортно, оскільки той відтінок викликав у мене незбагненну тривожність.

— Алло?

Коли Галя нарешті взяла слухавку, мені ледве вдалося почути її через те, що на фоні було забагато сторонніх шумів, серед яких я змогла розібрати лише ритм якоїсь популярної пісеньки та плач немовляти.

— Привіт. Це Віка, ми разом працюємо. Хотіла запитати, чи в тебе все добре?

— Гм, так, усе добре, — дещо спантеличено відповіла Галя, а тоді поцікавилась: — А чому ти взагалі питаєш?

— Ну, тебе немає на роботі, тож я подумала… — я важко зітхнула. — Слухай, просто забудь про цей дзвінок. Пробач, що потурбувала.

— Тобі немає за що вибачатись. Чесно, мені навіть приємно, що хоч комусь на мене не байдуже. А на роботі мене, до речі, не буде протягом кількох днів. Редакція відправила мене в термінове відрядження.

Терміново відрядження? Ого! Я була приголомшена, бо вперше чула, щоб хоч хтось з працівників газети «Думка» залишав межі міста з робочим завданням.

— Нічого собі! І що ж такого неймовірного мало статися, щоб редакція вирішила, що ця подія гідна того, щоб витрати гроші на поїздку журналіста на місце подій?

— Раптова смерть уродженця нашого дивовижного містечка, який зміг підкорити собі столицю та й узагалі всю країну, ставши одним з найбагатших людей України. Якими методами він це зробив, то вже інше питання…

— Ти зараз говориш про Костянтина Логанова? — уточнила я, все міцніше стискаючи телефон і всім серцем бажаючи, щоб відповідь виявилась негативною.

Але ні, цього не сталося.

— Ага, саме про нього.

Не знаю, як я спромоглася в тому стані так ввічливо завершити розмову, а не просто кинути слухавку.

Я не могла повірити, що це правда. Не могла повірити, що мій батько помер, а ніхто з моїх родичів не повідомив мені цю страшну новину. Невже вони настільки мене ненавиділи?

Тремтячими руками я знайшла в телефонній книзі номер тітки Алли. З усієї моєї родини, між нами були найкращі взаємини, хоч їм було дуже далеко до того, щоб зватися приязними.

— Вікторіє... — почувся тихий і хриплий від багаторічного паління голос тітки Алли.

— Це правда? — запитала я, ігноруючи будь-які правила етики, а тоді додала для більшої зрозумілості: — Це правда щодо мого батька?

— Так, Кості справді більше немає.

Її слова робили боляче, наче гостре лезо ножа. Важко хапаючи ротом повітря, наче риба, що опинилася на суші, у максимально непідходящих для життя умовах, я поклала слухавку та відчула, як з очей ллються гіркі сльози втрати.

Якою б поганою людиною мій тато не був і яку б образу я не відчула до нього, це не змінить того, що саме він виховував мене, так що я любила його та відчувала сильні страждання, дізнавшись, що його більше немає.

Гадки не маю, скільки я так проплакала, сидячи на брудній холодній підлозі, аж доки мені не вдалось увімкнути раціональне мислення. Я не могла дозволити собі просто сидіти та жаліти саму себе. Потрібно було їхати додому, провести батька в останній шлях і дізнатись, як же ж він усе-таки помер.

Увійшовши до кабінету, я вимкнула комп’ютер, швидко зібрала всі свої речі і, не звертаючи увагу на сповнені подиву погляди колег, вийшла. Хотілося уникнути розмови з керівництвом, але я була надто правильною і відповідальною, щоб так просто залишити робоче місце, нікого не повідомивши про це.

Піднявшись сходами, що знаходились уже майже в аварійному стані, я постукала в перші ж двері праворуч.

— Заходьте! — долинув мелодичний голос Олени Василівни.

Відчинивши двері, я побачила власницю газети, що сиділа за просторим робочим столом з червоного дерева, повністю занурившись у вивчення макетів наступного випуску. Я просто не могла не відмітити, що ця жінка виглядала, як завжди, приголомшливо. Їй було вже за п’ятдесят, але Олена Василівна так добре доглядала за собою, що виглядала максимум на сорок. Її карамельно-золотисте волосся було акуратно зібране в просту, але елегантну зачіску. Жінка була вдягнена в дорогу білу блузку, чорну спідницю та темно-сині туфлі на високих підборах.