Епілог

П’ять років потому, західне узбережжя Португалії   

Аврора

Зачувши вереск, я підняла очі від книги. Мимоволі всміхнулась.

Ян тим часом уже ніс нашу трирічну доню назад, занурюючи стопи у теплий пісок. За його спиною синів Атлантичний океан, виблискуючи на сонці.

— Тримай малу дзиґу.

Щойно маленькі ніжки торкнулись покривала, донька знов чкурнула до води. Перехопивши поперек пояса, я всадила її собі на коліна. 

— Роксано! Припини.

Зачувши, як змінився мій голос, вона надула губи. Підняла на мене карі очі — такі ж, як і мої. Глянула з-під лоба.

— Підеш купатись, коли відігрієшся. Подивись, ти ж зовсім змерзла!

— Але я хочу зараз! — запхикала вона.

— Нетерпляча, як і ти, зіронько.

Опустившись поруч, Ян поцілував мене в плече й відкинувся на руки. Його погляд звично пройшовся по відпочиваючих на пляжі, шукаючи ймовірну небезпеку. Та її не було.

Нас більше ніхто не шукав. З України довелось поїхати, щоб вберегтись від впливового брата Репецького. Він так і не з’ясував, що сталося насправді — вважав, що з Юрієм розправився інший бандитський клан. Мете допоміг підтасувати факти, щоб переконати його в цьому.

Та ми все одно поїхали — про всяк випадок. Ніхто з нас не збирався ризикувати безпекою доньки.

Олена і бабуся залишились вдома. Вони не схотіли переїжджати, тому тепер ми розмовляли через відеозв’язок. У цьому теж допоміг Мете, налаштувавши все необхідне для моєї бабусі.

Хлопець зблизився з Оленою. Він був поруч, поки вона відновлювалась після тривалої дії ліків Репецького, і вже за рік пара заявила, що вони разом.

Кіра поїхала — теж не схотіла лишатись після всього. Останнє, що ми чули — вона переїхала до Швейцарії. Залишилась чи рушила далі, вже не знали.

Ян розповів, що вона накоїла і як допомагала все виправити. Я не тримала зла. Сподівалась, що вона знайшла власне щастя.

— А чому ти називаєш маму «зіронька»? Вона ж Аврора! — спитала донька. Маленькі пальчики вже перебирали моє волосся.

Відволікшись від сканування оточуючих, Ян повернувся до неї. Підхопив з покривала білий капелюшок і вдягнув їй на голову. Глянув на мене, всміхнувся.

— Тому що вона моя ранкова зоря. Її ім’я має таке значення, та для мене воно особливе.

Я всміхнулась у відповідь, відчувши, як пом’якшився голос коханого.

Не розібравшись у натяках, донька продовжила розпитувати:

— А моє ім’я?

— Роксана означає «сяйво, світло», — пояснила я.

Вона нахмурила брівки, роздумуючи.

— То ти — зірка, а я — сяйво? Добре, я згодна.

Розсміявшись, я зсадила її на пісок поруч. З хвилину спостерігала, чи не втече, але Роксана схопила лопатку й пасочки. Озирнулась до Яна. Він уже розглядав мене з легкою усмішкою.

— А хто тоді я?

— Ти — наш Привид. Той, хто не боїться ні світла, ні пітьми. І залишається однаково сильним, що б не сталося.

Тихо розсміявшись, Ян випростався. Обхопив мене за талію, притягуючи ближче. Пробурмотів у губи:

— Лише для вас, зіронько.