Розділ 70

Аврора

Юрій Репецький любив повторювати: «Інформація — найцінніша валюта у моєму світі».

А я — що найсильніші стають вразливими, коли вважають себе непереможними.

Що ж. Побачимо, чия правда переможе.

***

— Допоможіть! Допоможіть! За мною женуться!

Мій крик розлетівся, мов птах, якому не перешкода ні високий паркан, ні вечірні сутінки. Щойно я підбігла, захекана, розтріпана, ворота маєтку Репецького від’їхали вбік. Всі троє чоловіків вийшли мені назустріч.

Я вказала тремтячою рукою за ріг, куди звертала вулиця:

— Там! Вони там!

Охоронці поспішили в напрямку, куди я вказала, на ходу витягаючи зброю. Я ж схлипнула і побігла до маєтку. Розтерла сльози по щоках, розмазуючи макіяж. Всередині все тремтіло, але не від страху. Адреналін вів вперед, поки спину прикривали Мете з Кірою.

Пробігши алею з акуратно підстриженими туями, я злетіла сходами нагору. Штовхнула важкі дубові двері.

— Юрію! Юрію! Сюди!

Як я й передбачала, чоловік вийшов з кабінету в кінці коридору правого крила. Поспішив до мене.

— Авроро? Що сталося? Де ти була і чому твій телефон недоступний?

Налетівши, я мало не збила його з ніг. Репецький притримав мене, і я ледь стрималась, щоб не скинути з себе його доторк.

— Розбився! За мною женуться! Вони там!

Вказавши на двері, що лишились відчиненими, я затремтіла всім тілом.

Зненацька у всьому будинку згасло світло. Ми опинились у пітьмі. Лиш тьмяне світло неповного місяця пробивалось крізь високі вікна.

Репецький різко роззирнувся, відмічаючи, що ми лише вдвох. Підштовхнув мене до подвійних сходів на другий поверх.

— Іди, сховайся. Я все з’ясую і прийду.

Не чекаючи, я кинулась нагору. Проте не встигла добігти до спалень, як із густої тіні виступила мовчазна тінь.

Мій Привид.

Впізнавши Яна, я завмерла. Він же показав знак, щоб була тихою, і хитнув головою на двері найближчої спальні.

«Не виходь».

Кивнувши, я прослизнула у кімнату й зачинила двері. Зачаїлась, прислухаючись до кожного звуку крізь збите від хвилювання дихання. І молилась, щоб у нас все вийшло.

***

Привид

Щойно за Авророю зачинились двері, я прицілився. Натиснув на гачок. Глушник гарантував, що нас не потривожать сусіди.

Помпезна люстра зірвалась з кріплення у стелі й гуцнулась об підлогу. Уламки кришталю розлетілись по мармуру, змушуючи Репецького завмерти посеред передпокою.

Озирнувшись, він підняв голову вгору і нарешті помітив мене. Без маски. Інтелігентне обличчя спотворилось від шоку й ненависті.

— Ти! Як... Де Аврора?

Не договоривши, він поспішив до сходів. Схоже, моя зіронька добре запудрила йому мізки, якщо Репецький спішить до неї, а не рятувати власну шкуру.

Звівши «Глок», я послав другу кулю йому під ноги.

— Наступний крок буде для тебе останнім.

Репецький загальмував так різко, що мало не впав, розмахуючи руками, мов чапля. Підняв голову.

— Виродок! То ти не німий? Я думав, ти вже давно годуєш черв’яків у землі!

Схиливши голову, я обвів поглядом костюм бандита. А він... говорив. Стояв, опустивши руки, і лише зиркав обабіч, шукаючи, де б сховатись. Однак за пістолетом не тягнувся.

Усвідомлення прийшло до нас одночасно.

Під дорогим піджаком від Армані не було зброї.

Покидьок встиг зробити лише пів кроку до найближчої колони. Тихий постріл. Мить — і Юрій Репецький звалився набік на розбиту підлогу. Білим мармуром стрімко розтікалась багряна калюжа.

— Я попереджав.

Сховавши пістолет за пояс, я глибоко вдихнув. Розправив плечі. Повільно видихнув.

Все скінчено. Більше ніхто не забере мою ранкову зорю.

Кроки лунали в довколишній тиші майже урочисто. Простягнувши руку, я натиснув на ручку. Двері темної спальні відчинились безшумно.

Аврора стояла збоку, притулившись спиною до стіни. Як тоді, коли вперше спіймала мене у себе вдома. Я зупинився на порозі.

Дві секунди ми мовчки дивились одне на одного. Усвідомлювали. Намагались повірити. І лише тоді кинулись одне до одного в обійми.

Міцно пригорнувши зіроньку до грудей, я схилив голову. Вдихнув її квітковий аромат, перебиваючи запах пороху і крові. Заплющив очі.

— Нарешті.