Розділ 69

Аврора

Спустившись на м’яку траву і мружачись від яскравого сонця, я поспішила за Мете. Той уже відчиняв двері знайомого чорного фургону в п’ятдесяти метрах від лікарні. Ян же заліз назад у вікно.

Влаштувавшись на пасажирських сидіннях, ми з Оленою повернулись одна до одної. Мить сиділи непорушно, а потім міцно обійнялись.

Мете поклав руку на кермо й відвернувся, щоб не заважати. Зиркнувши на нього, я заплющила очі й стиснула подругу сильніше.

— Ти навіть не уявляєш, як мені тебе не вистачало...

— Уявляю, — зітхнула вона мені в плече. — То що сталося? Чому ми тікаємо?

Помовчавши, я відсторонилась. Знову глянула на хлопця. Скільки можна розповісти при ньому?

Відчувши мій погляд, він розвернувся на сидінні. Хмикнув.

— Не довіряєш мені?

Цікаво, а на що він розраховував? Останній рік навчив мене не довіряти багатьом.

— Де ти був весь цей час?

Погляд Мете змінився. Голос посуворішав, коли він відповів:

— Вважай, що у в’язниці.

Олена раптом подала голос:

— Ти — один з таких, як він? — кивнула в бік лікарні.

Простеживши за її напрямком, я помітила свого Привида. Мете щось відповів, але я не відводила погляд від Яна.

Він ішов тим же шляхом, що й ми. Спина пряма, плечі розправлені. Не ховався.

На обличчі – спокій. В поставі – ні натяку на напруження. Здавалось, ніби чоловік просто прогуляється в сонячний день. Але я знала правду.

Десь там, за стінами лікарні, щойно вирушив до пекла містер Костюм.

Спробувала знайти у собі хоч краплю співчуття — не знайшла. Погано це чи добре? Я не знала. Але знала одне — без Яна я більше не проведу ні дня.

Не зможу. Не хочу. І не буду.

***

Приїхавши додому до Мете — тієї самої квартири, де прощалась із Яном — я ніби заново пережила все. Страх, відчай, невідомість.

Ян, здавалось, відчував схожі емоції. Тому що варто було Мете провести Олену до вітальні, він схопив мене за руку і потягнув у ту саму спальню в кінці коридору.

Двері клацнули, зачиняючись. Потім — замок. По тілу пробігла тремтлива хвиля.

Ми стояли обличчям до обличчя. Вперше не приховуючи нічого. Ні страху, ні сором’язливості.

Кілька секунд тиші. Напруга у грудях наростала. Зрештою, Ян ривком притягнув мене до себе. Пробурмотів:

— Обговоримо усе потім.

І накрив губи поцілунком. Одразу голодним, палким. Я відповіла таким самим.

З мене вирвався тихий звук. Почувши його, Ян поглибив поцілунок. Впивався в мене, мов у перший раз. Очі в очі. Душа до душі.

Одяг летів на підлогу, мало не рвучись. Руки плутались. Розум — теж. Все, що в нас лишилось — жага повернути втрачене. Близькість. Розуміння. Кохання до нестями.

Піт лився на темне простирадло. Дихання не вистачало. Сонце заливало спальню, даруючи можливість роздивитись усе — шрами і рани. Ті, що назовні і всередині. Прийняти їх усі.

***

— Ні.

— Яне! Це дійсно гарна ідея, — вмовляла я.

Він схрестив руки, відкинувшись на спинку дивану.

— Все одно — ні.

Ми сиділи у вітальні вп’ятьох кількома годинами пізніше – невдовзі до нас приєдналась і та сама медсестра-білявка. Кіра.

Виявилось, вона теж була однією з Привидів. Щось у ній насторожувало — надто пильно дівчина розглядала мене і Яна.

Я старалась не звертати на неї увагу, як могла. На щастя, вона вибрала крісло подалі. Мете сів на журнальний столик, а ми утрьох розташувались на дивані.

Після того, як я розповіла усе, що сталось після аварії Олени, ми перейшли до обговорення плану подальших дій.

— Насправді... — подала голос Кіра, — це дійсно слушний план. Простий і дієвий.

— Аврора не стане приманкою! — звузив очі Ян.

— Я теж проти, — вставила Олена.

Я здивовано глянула на подругу. Вона знизала плечима.

— Від цього Репецького можна чекати чого завгодно. Що, як він звинуватить у смерті помічника тебе?

— У поліції всі такі боягузи? — хмикнула Кіра.

Олена зиркнула на дівчину.

— А силовики завжди спершу роблять, а вже потім думають?

— Так, так, дівчата! — втрутився Мете, розводячи руки, мов рефері. — Пропоную голосування. Більшість голосів визначить, підходить план чи ні. Зрештою, часу в нас обмаль. Репецький скоро зрозуміє, що Аврора з помічником зникли.

Ян скрипнув зубами, але кинув першим:

— Проти.

— За, — озвалась Кіра, ігноруючи його гнівний погляд.

— За, — промовив Мете.

— Проти! — обурено вигукнула Олена.