Розділ 68

Аврора

Я не могла ворухнутись. Вуста заніміли. Здається, навіть не дихала.

Олена... не в комі. Здорова.

Я дивилась на подругу, намагаючись осмислити те, що бачила. А вона повільно, борячись зі слабкістю, підняла руку. Потерла очі. Помітила мене.

— Аво? Що ти тут робиш?

Повітря увійшло в легені зі свистом. Ян повільно випростався, відійшов до дверей. Білява медсестра наблизилась до нього і мовчки поглядала на нас.

Повернувшись до Олени, я кілька секунд боролась із собою, перш ніж знайшла голос.

— «Що роблю»?

Подруга сіла в ліжку. Поправила легку ковдру, обережно зиркаючи на двох візитерів.

— Ти ж поїхала за кордон... Коли ти повернулась? Чому твій телефон заблокований?

І тут до мене дійшло. У голові склався пазл. Той самий, який так старанно виклав Юрій Репецький.

Зникнення Яна. Аварія Олени. Моя мама. Все взаємопов’язано.

Я помилялась.

Він не реп’ях — павук. Він сплів павутину навколо мене, а я й не помітила.

Затуливши рот, щоб не видати ні звуку, я повернулась до Яна. Він стояв, схрестивши руки на грудях, і дивився лише на мене. В очах — не перемога. Співчуття.

Коли я таки не втримала здавлений звук, він безшумно наблизився. Пробурмотів:

— У нас буде час наговоритись, коли ми всі виберемось звідси. Тільки тихо.

Далі все сталось дуже швидко. Явно обговоривши план заздалегідь, Ян кивнув дівчині. Та поправила медичну маску на обличчі й вислизнула в коридор.

Ян тим часом відчинив вікно і тихо свиснув. З вулиці донісся такий же свист у відповідь.

Розвернувшись, він наблизився до Олени. Відкинувши ковдру, обережно підняв її з ліжка. Подруга рефлекторно схопилась за його шию.

Я поспішила до вікна, готова вистрибнути вниз — на щастя, ми знаходились на першому поверсі. Та щойно схопилась за підвіконня, Ян, перехопивши Олену зручніше, схопив мене за сукню на спині.

— Ти що задумала?

— Допомогти хотіла...

— А я тут для чого стою? — пролунав під вікном знайомий голос. 

Схований від уважних поглядів перехожих кущами бузку, внизу стояв Мете.

І він тут?

Я вражено спостерігала, як хлопець, якого теж шукала поглядом у натовпі довгі місяці, обережно приймав мою подругу. Коротка лікарняна одежина задерлась, і Олена відчайдушно намагалась опустити її нижче.

Мете, помітивши це, відвів очі.

— Не зважайте на мене, дівчино. Вважайте, що я просто Привид. А Привидів не соромляться.

— Тоді може пора викликати екзорциста? – хмикнула Олена. — Забагато привидів на квадратний метр.

Не втримавшись, я посміхнулась. Не вірилось, що це все відбувається насправді. Моя подруга здорова. Коханий поруч. Навіть з Мете все гаразд.

Перевела погляд на Яна. Він коротко стиснув мою долоню, втішаючи, і зіскочив на траву. Простягнув руки.

— Стрибай, зіронько. Я тебе впіймаю.

Я завагалась. Мете поніс Олену подалі, не чекаючи на нас.

— А як же Артур? Він підніме на вуха все місто.

Ян підступив ближче. Твердо промовив:

— Спершу ви з Оленою. Потім він.

Озирнувшись за плече на зачинені двері, я кивнула.