Розділ 67

Аврора

Щойно я вислизнула назад у зал, як помітила містера Костюма. Він стояв на порозі, оглядаючи присутніх. Я зробила вигляд, що не помітила.

Йому знадобилось кілька секунд, щоб знайти мене й наблизитись. Я майже опанувала себе за цей час.

Майже.

Серце, що було так близько до коханого, продовжувало битись надто гучно. Воно ніби кликало його. Руки досі пам’ятали дотик до теплої шкіри. Довелось стиснути клатч, щоб приховати тремтіння.

Як же він змінився. Як схуд. Де він був, що пережив, якщо так виглядав? Минулого разу у спальні панувала темрява, та тепер я розгледіла і темні кола під очима, і коротке волосся. Але найстрашніше – погляд. Голодний, але водночас темний.

Одного цього вистачило, щоб зрозуміти. Де б не перебував весь цей час, він побачив самісіньке дно пекла.

І що зробила я? Відштовхнула. Холодно, зарозуміло. Як стерво, яких ненавиділа. Як та ж Юля. Чим я краща за неї?

Губи горіли від брехні, яку довелось промовити.

— Чим ти тут займаєшся?

Не повертаючи голови, я продовжила розглядати доісторичне знаряддя праці незрозумілої форми.

— Очевидно, вивчаю експонати. А що?

Містер Костюм промовчав. Я могла уявити, що він думав про мене і як закочував очі. Зрештою, він промовив:

— Пан кличе тебе. Ти маєш стояти поруч із ним, а не блукати на самоті.

Пальці стиснули клатч так, що кінчики занили від болю. Глибоко вдихнувши, я різко розвернулась. Не звертаючи увагу на оточуючих, попрямувала до іншого залу.

Я продовжу грати свою роль. Що б там не казав Ян, я не приречу Олену на смерть.

***

— ...а потім Красуня зустріла Чудовисько. Воно не хотіло їй зла. Вона знала це, хоч і не бачила так давно.

Всміхнувшись власним думкам, я продовжила розповідати Олені казку наступного дня. Це був єдиний спосіб виговоритись так, щоб не викликати підозри у містера Костюма. Хтозна, може він підслуховував під дверима?

— Красуня побачила його і відчула, ніби ожила. Ніби одним поглядом воно розчаклувало її від довгого сну. Звісно, воно про це не знало. Чудовисько думало, що вона покохала Принца. Всі так вважали. Він теж повірив.

— Не повірив.

До болю знайомий голос прорізав тишу. Перекрив писк апаратів, що відслідковували стан Олени.

Здригнувшись, я різко розвернулась. Пластиковий стілець жалібно скрипнув піді мною. Мої очі були прикуті до високої фігури, що спокійно, але зібрано вийшла з-за дверей ванної кімнати.

Ян. Мій Привид.

Якщо Артур побачить його тут... Я різко скочила на ноги.

— Що ти тут робиш? — прошепотіла. — Йди звідси!

Не слухаючи, він наблизився. Я відмітила чорний, зручний одяг і недоречну шкіряну куртку у теплий літній день. Від знайомого запаху коліна ослабли.

— Яне... будь ласка, — спробувала я знову, вдивляючись у сірі очі. — Тебе не мають бачити тут. На кону...

— Я знаю, — тихо озвався він.

Озирнувшись на Олену, що непорушно лежала у лікарняному ліжку, він приклав долоню до моєї щоки.

— Вона не в комі.

Я кліпнула. Потім ще раз.

— Що?

— Твоя подруга давно прийшла до тями. Ми дізнались, що її накачують снодійним перед кожним твоїм візитом.

Зненацька двері палати розчинились. Я відсахнулась від Яна, спостерігаючи за медсестрою у медичній масці.

Ні, ні, ні... Вона розкаже все Артуру...

Помітивши, як я зблідла, Ян всадив мене на стілець. Присів поруч, змусивши подивитись на нього.

— Не бійся. Ніхто не зашкодить тобі чи Олені. Але ми маємо діяти тихо.

Я шоковано переводила погляд з нього на дівчину. Білявка пильно глянула на мене, затримавшись на зайву мить, а тоді попрямувала до Олени. Я  смикнулась, щоб завадити, але Ян поклав руки мені на стегна, втримуючи на місці.

— Чекай. Дивись!

Медсестра наблизилась до крапельниці. Перекрила подачу препарату. Перевела погляд на мою подругу.

Кілька секунд нічого не відбувалось. Час спливав так повільно, що пульс гупав десь у голові. Я дивилась пильно, готова миттю встати й кликати на допомогу. Аж раптом стисла долоню Яна так сильно, як тільки могла.

Відвернувшись від яскравого світла з вікна, Олена повільно, сонно розплющила очі.