Розділ 66

Привид

— Ціль?

— На місці, — пролунав у вусі шепіт Кіри.

— Решта підрозділу?

— Відсутні.

— Зв’язок?

— Є, — озвався Мете. Слідом долинуло пирхання. — Досі не вірю, що ми можемо вільно говорити. Таке полегшення!

Слухаючи безкінечні теревені напарника, я майже сумував за періодом вимушеної «німоти».

— Мете!

— Та добре, добре! Мовчу!

Похитавши головою, я натягнув балаклаву, залишаючи відкритими лише очі. Увійшов крізь головний вхід — Мете замінив картинку відеонагляду на запис порожнього вестибюлю. Він вмовляв пробратись у будівлю більш приховано, але це був не варіант.

Це моя вендетта. І я здійсню її з гордо піднятою головою, а не ховаючись по кутках.

Кроки лунали гучніше, ніж зазвичай. Відлунювали в голові, мов останні секунди життя покидька, що зіпсував стільки чужих доль. Того, хто посмів розлучити мене з Авророю.

В одному моя зіронька мала рацію. Я знищу будь-кого, то загрожуватиме їй. Без жодних сумнівів.

За дверима капітана лунав знайомий голос. Витягнувши з кобури улюблений «Глок», я натиснув на ручку.

Він сидів за столом. Розвалився, як завжди. Командир підрозділу забув правило, яке втовкмачував кожному новобранцю.

Ніколи не знаєш, звідки чекати кулю.

Обидві голови повернулись, помітивши рух дверей. Кіра скочила зі стільця на ноги, стрімко відійшовши до стіни справа. Капітан рефлекторно потягнувся за пістолетом, що завжди лежав у ящику столу.

Я був швидшим. Перша куля — у передпліччя правої руки. Друга — в ліве.

Кабінетом прокотився відчайдушний крик. Кіра втиснулась у стіну, дивлячись на батька розширеними очима. Мовчала.

Звикнувши до першої хвилі болю, капітан притиснув обидві руки до грудей і спитав:

— Хто ти, в біса, такий?!

Замість відповіді я стягнув з голови балаклаву. Капітан, впізнавши, вирячив очі.

— Я — твій Привид. І я прийшов за розплатою.

З вуст командира злетіло щось схоже на лайку. Опустивши очі на понівечені передпліччя, що заливали червоним папери на столі, він прошипів доньці:

— Кіро! Вбий його! Це наказ!

Я не ворухнувся — ні тоді, коли дівчина випросталась, відпустивши, нарешті, стіну. Ні тоді, коли витягла з-за поясу власний пістолет. Ні тоді, коли клацнув знятий запобіжник.

Я бачив її боротьбу. Ту, крізь яку пройшов сам, зустрівши Аврору. Яку зламав, мов замок на дверях клітки. Виборов право вирішувати самому.

Кіра глянула на мене. Я зустрів її погляд і повільно вклав «Глок» назад у кобуру. Мовби заявляючи:

«Тобі вирішувати».

Глибоко вдихнувши, дівчина підняла підборіддя вище. Повернулась до капітана. Підняла руку. Пістолет не тремтів.

— Що ти виробляєш? — знавіснів він. — Кіро, ти не можеш вбити власного батька!

— Ти ніколи не був мені справжнім батьком. Я не бачила ні любові, ні захисту, ні підтримки. Тепла. Розуміння...

Здригнулась не рука — голос. Я стояв, не втручаючись. Можливо, це вперше батько слухав її по-справжньому.

— Думав, я не дізнаюсь, від чого насправді померла мама? Думав, куплюсь на історію з «нещасним випадком»? Повірю, що вона випала з вікна?

Кіра заявила про бажання розділити зі мною останню місію лише вчора. Після розповіді про все, що вона дізналась про гріхи батька, ми з Мете згодились дати їй шанс. Якщо не зможе, я без проблем пущу кулю в лоба виродку самостійно.

— Чого це ти раптом вирішила копатись у минулому? Це він, — кивок до мене, — збив тебе з розуму? То я розквитаюсь із ним дуже швидко! Ян все одно мав здохнути вже давно!

Наступні події розвивались стрімко. Капітан зсунувся — під столом була вмонтована «тривожна» кнопка. Проте коліно не встигло вдарити, як пролунав оглушливий постріл. Слідом — голос Мете у вусі.

— Ви живі? Він сконав?

Спостерігаючи за Кірою, що скуто повернула пістолет за пояс і прикрила курткою, я відповів за нас обох:

— Живі.

— Гаразд. А тепер вшивайтесь звідти! Тепер моя черга.

Обережно наблизившись, я взяв Кіру за лікоть. Вона здригнулась, ніби щойно прокинулась, і відірвала погляд від діри у черепі батька. Підняла напружений погляд.

— Ходімо. Це ще не все. 

Кивнувши, вона поспішила за мною. Удвох ми вийшли з будівлі крізь чорний хід. Обхідними шляхами відійшли на безпечну відстань за кілька вулиць промзони. Призахідне сонце золотило бетонні паркани й м’яко зігрівало спини.

За спинами пролунав потужний вибух. Здригнулась земля під ногами.

Машинально пригнувшись, ми зупинились. Коли розвернулись, від колишнього штабу підрозділу Привидів залишились одні руїни. Вогонь здіймався на десятки метрів угору, спалюючи усі сліди минулого.

Якийсь час ми так і стояли, споглядаючи пожежу. Кожен думав про своє. Кіра подала голос першою: