Розділ 65

Аврора

Тихі голоси заповнювали простір Національного музею історії України, як бджолиний рій. Я крокувала дерев’яною підлогою, спираючись на лікоть Юрія Репецького, і байдуже розглядала експонати минулих століть.

Нас запросили в якості меценатів, якого успішно вдавав мій супутник. Ексклюзивна виставка викликала резонанс у пресі. Власне, тому ми й знаходились серед холодних залів разом із ще двома сотнями гостей.

Яка марна витрата часу.

Ми всі — лише піщинка у часовій круговерті. Озирнешся — а тебе чи твоїх близьких уже немає. То чому ж люди продовжують гнатись за минулим? Хіба що для того, щоб вчитись досвіду минулих поколінь...

По оголених руках промайнули мурашки. Я мимоволі здригнулась.

Юрій, не відриваючись від розмови мимоволі стиснув мою руку сильніше. Так, ніби боявся, що я вирвусь і втечу.

Та хіба мені лишилось, куди тікати?

Невдовзі я зовсім змерзла. Вирішивши пройтись, відірвалась від Репецького і попрямувала до наступного залу. Містер Костюм звично рушив за мною. Його невдоволений погляд був хоч якоюсь розрадою цього нудного вечора.

Блукаючи на самоті серед незнайомих людей, я відчувала себе рибою, що загубилась у бурхливій воді. Стихія несла мене вперед, крутила в круговерті так, що паморочилось у голові й збивало подих.

Діставшись до експонату незрозумілої форми в кутку залу, поблизу службових дверей, я зупинилась. Шкірою продовжували проноситись сироти, незважаючи на тепло.

Я знала це відчуття. Чекала і боялась його відчути. І  ось... він прийшов.

Схопивши за лікоть, мене різко смикнули вбік. Двері службового виходу повільно зачинились, але останні промені штучного світла встигли вихопити різкі риси обличчя й світлі сірі очі. Очі мого тихого Привида.

***

Привид

Моя ранкова зоря дивилась так, ніби дійсно побачила Привида. Ніби дійсно сподівалась, що я залишу її одну. Якщо так, марно.

Вузький коридорчик був порожнім і напівтемним. Поодинокі лампочки тьмяно світили попід стелею, даючи мінімум світла. Цього було достатньо — поки що.

Відпустивши лікоть Аврори, я відійшов на крок. Окинув поглядом її тонку сріблясту сукню, оголені руки. Ключиці, що знову випинались надто сильно. Схудла.

Забуте відчуття гніву сколихнулось десь глибоко всередині. Я притлумив його. Зараз не час. Не поряд із нею.

Зіронька тим часом розглядала мене не менш уважно. За кілька днів, що знадобились, щоб розібратись в ситуації й трохи залікувати рани, я не сильно змінився. А от якщо порівнювати з нашою останньою зустріччю...

Я боявся побачити в її очах огиду. Обличчя залишалось байдужим. Цього варто було очікувати, враховуючи обставини. А от очі — інша справа. Там плескався чистий шок.

Проте, оговтавшись, Аврора заговорила про інше.

— Навіщо ти знову прийшов?

Холодний голос повернув до реальності. До того, де ми зараз знаходились — в усіх сенсах.

— Я вже казав, зіронько. Ти — моя. Я завжди буду поруч.

Вона ледь відчутно здригнулась. Я б пропустив, якби не тінь, що сколихнулась на стіні позаду неї.

Тим не менш, темні очі запалали від гніву й образи. Підступивши впритул, Аврора підняла голову вище:

— Та невже? Де ж ти був останні десять місяців? Де був, коли я лишилась одна? Де був, коли мене...

Різко замовкнувши, вона підібгала губи. Я ж не втримався і обхопив її обличчя долонями. Вона не пручалась. Лише продовжила:

— Я просила тебе не зникати. Не залишати мене одну. Ти залишив — без попередження, без записки. Просто кинув, хоча пообіцяв повернутись.

Провина вдарила сильніше, ніж я очікував. Думав, просто поясню, і все стане, як раніше, але слова відмовлялись сходити з язика. До того ж, я не знав, чи не передасть вона почуте Репецькому.

— Я не міг.

Аврора гірко всміхнулась.

— Ти — той, хто може пройти крізь зачинені двері. Знищити найменшу загрозу без довгих сумнівів! А послати хоч одну звістку — не зміг? 

Вона дійсно вважає, що я просто виправдовуюсь?

— Є місця, звідки не вибратись! 

Прохолодні долоні лягли на мої. Повільно, але впевнено відірвали від обличчя, вкритого шаром косметики.  Опустили між нами.

Задумливо помовчавши кілька секунд, Аврора кивнула. Відпустила мої руки.

— Маєш рацію. Є місця, звідки не вибратись.

Від порожнечі в її голосі у мене здійнялось волосся дибки.

Що вона пережила, поки мене тримали в полоні? Що цей покидьок зробив із нею?

— Це через Олену? — спробував я. — Репецький шантажує тебе?

Зачувши ім’я подруги, у Аврори перехопило подих. В яблучко.

— Ні! — з запізненням вигукнула вона.

— Ми врятуємо її. Ти не повинна жертвувати собою... нами. 

Зіронька затремтіла всім тілом. Дихання збилось. Великі очі заблищали від сліз, але відповідь пролунала твердо: