Розділ 62

Аврора

Зачинивши балконні двері, я важко опустилась на ліжко. Приклала тремтячу долоню до серця, що вилітало з грудей.

Ян повернувся... Він живий!

Як це можливо? Де був весь цей час? Майже рік я жила, мов у чорній дірі, а тепер він заявився і каже, що я змінилась?!

Рвано видихнувши, я сперлась ліктями на коліна й закопалась пальцями у волосся. Стиснула, коли з очей полились перші сльози.

Яке він мав право чекати, що я кинусь йому в обійми? Як міг звинувачувати, що я з іншим?

Згадавши про Репецького, я схлипнула. Жах огорнув розум. Що, як він дізнається про Яна? Чого це буде коштувати?

Життя. Я не могла так ризикувати. Не могла.

Втерши сльози, я глибоко вдихнула й випросталась. Підвелась, підійшла до комоду, на ходу знімаючи дорогоцінні сережки. Зустріла погляд у дзеркалі.

Навіть якщо чоловік, якого я кохала, повернувся, нічого не змінилось. Я не могла покинути Юрія Репецького.

***

Зранку, залишивши маму снідати на самоті, я подзвонила містеру Костюму.

В авто ми з Артуром мовчали. Він знав, що я не довіряю йому, і це влаштовувало обох. Ніхто з нас не хотів знаходитись поруч одне з одним.

Крокуючи коридорами невеликої приватної лікарні, я звично попередила, щоб залишався ззовні, і тихо зачинила за собою двері. Притулилась спиною і нарешті зняла сонцезахисні окуляри. Вимучено посміхнулась.

— Привіт, сестричко.

Відповіддю став рівномірний писк апаратів.

Відірвавшись від дверей, я пройшла до стільця біля лікарняного ліжка. Мигцем глянула на свіжі квіти у вазі й перевела погляд на подругу. Подругу, що досі не прийшла до тями.

Ковтнувши клубок у горлі, я обережно розправила легку ковдру.

— Як ти? Надворі так спекотно, що можна зваритись. Добре, що у тебе є кондиціонер. Пам’ятаєш, як ми гуляли по набережній? Було б добре пройтись там знову, як раніше...

Голос зламався. Пригадуючи безкінечну кількість наших прогулянок, розмов, як ми ділились радощами і горем, я шмигнула носом.

Переломи й черепно-мозкова травма Олени успішно загоїлись за кілька місяців після тієї аварії. Патрульна машина, в якій вона їхала разом з Костею, врізалась у вантажівку, що зненацька виїхала на зустрічну смугу. Лобове зіткнення.

Щастя, що обидва залишились живі. Ось тільки Костя, виписавшись із лікарні, раптово звільнився і зник у невідомому напрямку. Єдиний раз, що ми бачились, він відповідав на питання дуже скупо і не дивився мені в очі. Мабуть, йому було соромно за той нещасний випадок.

Олені пощастило менше, але я не втрачала надію. Лікарі, яких найняв Репецький, стверджували, що моїй подрузі потрібен спокій. Та час ішов, а нічого не змінювалось.

Пригадавши той страшний день, коли я втратила і Олену, і Яна, я опустила голову на руки, що лежали на ліжку. Заплющила очі.

***

Десять місяців тому

— Авроро... Твоя подруга. Мені щойно повідомили, що вона потрапила в серйозну ДТП.

Всередині все стиснулось. Ледь вдихнувши повітря, я попросила повторити. Репецький повторив. Мама мовчки сиділа на дивані, спостерігаючи за нами.

Здавалось, все завмерло. Та щойно я кинулась до виходу з маєтку бізнесмена, він схопив мене за лікоть, зупиняючи.

— Авроро, заспокойся! Мої люди вже на місці. Вони відвезуть твою подругу в найкращу лікарню міста. Нею займуться лікарі, яким я довіряю особисто.

Коли я не заспокоїлась і вимагала, щоб поїхати до Олени, йому довелось змиритись. Всю дорогу я стискала сумку на колінах, абстрагувавшись від недоречних балачок матері. Та розповідала Репецькому, як родичка її знайомої потрапила у аварію в Англії, переплутавши правосторонній рух з лівостороннім. На її думку, це було дуже смішно.

Я не сміялась. Репецький теж.

Від хвилювання паморочилась голова. Очі шукали Яна, поки розум думав про подругу. Я не переживу, якщо з кимось із них щось станеться...

До Олени нас не пустили — її саме оперували. Від переліку її травм — внутрішніх і зовнішніх — я мало не зомліла. Лише міцна хватка Репецького врятувала від падіння на тверду підлогу.

Коли лікар пішов, я притулилась до стіни, вивільняючись з рук чоловіка. Мама присіла на шкіряний диван неподалік, оглядаючи нас великими від шоку очима.

— Авроро, — вмовляв Репецький. — Не хвилюйся. Я зроблю все, щоб твоя подруга вижила. Однак...

Коли він урвався, я відірвала погляд від плитки під ногами й повернулась до нього.

— Однак?

Примружившись на мить, Репецький повільно продовжив:

— У всього є своя ціна. І у життя твоєї подруги — теж.

Важкий клубок застряг у горлі. Я майже прошепотіла, вже здогадуючись, що почую:

— І яка ж?

— Ти, Авроро. Будь зі мною, і я врятую твою названу сестру.

Де ж ти, Привиде, коли так потрібен?..