Розділ 61

Привид

Кроки наблизились. 

Спіймавши за руку, я притис її до стіни. Затиснув рот, стримуючи крик. Від знайомого квіткового аромату голова запаморочилась, мов після добрячого удару. 

Аврора зойкнула, але швидко затихла. Підняла голову й завмерла. У погляді промайнуло впізнавання. 

Нарешті. 

Як довго я існував без її карих очей? Без її норову і тендітності одночасно? Стільки місяців, витрачених марно. 

Аж ось вона тут. Поряд. 

Та щойно я відкрив рот, зіронька випросталась і відштовхнула мою руку, наче та її обпекла. 

Я відступив на крок, спостерігаючи за нею. За поглядом, таким же недовірливим, як мій. 

— Привиде... 

Кілька ударів серця ми мовчали. Розглядали одне одного. Всотували кожну дрібницю — знайому і нову. 

Зрештою, я не витримав. 

— Ти досі живеш тут. 

Не питання, але підтекст очевидний. 

Аврора зрозуміла — я знав про неї і Репецького.

Коли Мете сказав, що вони — пара, я не повірив. Він показав фото. Заголовки статей. Беззаперечні докази того, що моя ранкова зоря вибрала його.

Я розбив ноутбук Мете об стіну. Потім купив новий.

Тим часом Аврора, зиркнувши мені за спину, розправила плечі сильніше. 

— А ти досі перевертаєш мої вазони.

Мої губи проти волі розтягнулись у крихітній посмішці. Здається, я забув, як це — посміхатись.

Вона виглядала інакше. І справа була навіть не у яскравому макіяжі чи модній сукні. Змінився погляд. Він став холодним, мов лід.

Аврора зачинила двері за собою. Заклала розпущене волосся за вухо. Від мене не сховалось, як вона стиснула ручку у долоні.

— Навіщо ти прийшов?

Я нахмурився. Вперше за весь час вона здавалась... байдужою.

— Що з тобою сталось? Куди поділась моя зіронька?

Темні очі Аврори не змінились. Жодного проблиску чи іскри.

— Вона згасла.

З-за стіни почувся скрип диванних пружин. Різко повернувши голову на звук, вона додала:

— Моя мама тепер живе тут. Йди... і більше не повертайся.

Від почутого у мене заклинило мозок. Я дивився на дівчину, що була єдиним променем світла у пітьмі полону, а вона... просто проганяє мене геть.

Коли я не зрушив, Аврора обійшла мене і відчинила скляні двері ширше. Вказала рукою на балкон.

— Йди. Будь ласка. Не створюй мені проблем.

Проблем? Яких проблем?

Стиснувши зуби, я повільно наблизився. Хотів пройти повз, але зупинився. Піти від неї було надто важко.

Схилившись до шиї, я глибоко вдихнув її аромат, посилений парфумами. Раніше вона ними не користувалась.

Аврора застигла, мов статуя. Вона припинила дихати — перша тріщина в міцному фасаді. Тому, ледь відчутно торкнувшись вуха губами, прошепотів:

— Я повернусь.

За спиною тихо пирхнули.

Стиснувши зуби, я вийшов за поріг і зістрибнув з другого поверху. Рани, ще до кінця не загоєні, озвались тупим болем. Я притис долоню до ребер, ніби це могло склеїти їх докупи.

Над головую хряснули, зачиняючись, балконні двері. Я хмикнув, а в наступну мить напужився знову.

З-за дерева поруч вийшов хлопець. Кучерява чуприна видавала власника.

— Що ти тут робиш? — прошепотів.

Мете наблизився, перевіряючи найближчі вікна.

За час, що ми не бачились, він подорослішав. Виявилось, капітан лише два місяці тому випустив його у «великий світ». До того йому не дозволялось залишати казарми. Так капітан покарав хлопця за те, що допомагав мені. По суті, це була в’язниця.

— Було нескладно здогадатись, куди ти подався, — тихо озвався він. Кивнув на балкон над нашими головами: — Не вийшло?

Зітхнувши, я похитав головою. Мете обережно поклав руку мені на плече, підтримуючи.

— Нічого, розберемось. Ходімо.

Востаннє глянувши на темне зачинене вікно, я поплентався за напарником.