Розділ 60

Аврора

Гучні розмови. Грубий сміх. Дзвін келихів.

Заплющивши очі, я абстрагувалась від нав’язливих звуків бару. Шкода, що запах пива не перебити нічим.

Поклала руку на стійку мікрофону. Схилила голову, вслухаючись у повільну мелодію.

Серце раптом гупнуло у грудях. Так, ніби... Повіки різко розплющились.

На мить запнувшись, я заспівала*. Тихо, беземоційно. Так, як співала тепер завжди. Більше ніщо не приносило радості.

Очі тим часом блукали темним залом. Яскраві прожектори сліпили, але я продовжувала... що?

Шукати? Чекати? Кого?

У темному кутку, де раніше ховався він, тепер стояли рослини в горщиках. Там нікого не було і бути не могло.

Голос здригнувся на приспіві. Заплющивши очі знову, я дозволила сльозі скотитись по щоці.

Нікого чекати. Я поховала свого Привида уже давно. Не варто ятрити душу, сподіваючись побачити його знову.

Після виступу звично спустилась у зал. Сіла на стілець поруч із Репецьким. Його рука лежала на спинці мого стільця. Все, як завжди.

Схопивши свій келих на тонкій ніжці, я випила вміст за кілька ковтків. Толя, вражено спостерігаючи за мною, завис із рукою у повітрі. Ой.

Зиркнувши на чоловіків, я обережно повернула келих на стіл.

— Пересохло в горлі.

Толя кивнув, і собі прокашлявшись.

— Звісно. Так.

Юрій лише примружився. Я посовалась, уникаючи його погляду, аж тут у його кишені завібрував телефон. Вибачившись, він відійшов у службовий коридор. Там було тихіше і ніхто не підслухає.

Провівши його поглядом, я помітила увагу хлопців за столиком неподалік. Однак варто було мені глянути на них, ті різко відвернулись. Я хмикнула.

— Всі знають, що ти з Репецьким.

Отже, Толя теж помітив. Я знизала плечима.

— Це якесь тавро?

— Навпаки. Це велика удача. Особливо для нашого бару.

— Твого бару, — виправила я.

Бос легковажно махнув рукою. Лисина блиснула, відбиваючи світло.

— Яка різниця? Я — власник, а ти — головна зірка.

Мене пересмикнуло. Він тим часом продовжував:

— Кожен робить, що може. От і ти зіграла свою роль. Віддячила мені за те, що взяв тебе на роботу.

Я нахмурилась.

— На що ти натякаєш?

Від мого тону Толя закректав. Прокашлявся.

— Ні на що! Просто кажу, що недарма запросив Юрія до бару минулої осені й познайомив із тобою. Всі у виграші, хіба не так? — підморгнув він.

Від усвідомлення у горлі запекло.

— Ти що... — я повільно піднялась на ноги. — Ти навмисне запросив Юрія тоді? Для того, щоб познайомити зі мною? Хіба він не сам прийшов?

Толя глянув на мене, як на дурненьку. Озирнувся, перевіряючи, чи ніхто не слухає і чи не повертається Репецький. Пробурмотів:

— Невже ти справді думала, що такі люди, як він, ходять по барах, та ще й на самоті?

— Ти все спланував?

— Звісно! — Толя виразно постукав себе по лобу. — Якби ця макітра не варила, хіба я відкрив би бар у центрі міста?

Він усе спланував. З самого початку планував підкласти мене під Репецького — або будь-кого іншого.

А я його батьком вважала...

Від огиди моя посмішка загрожувала перетворитись на оскал.

— Дійсно.

***

Коли я повернулась додому, мама уже спала. Вона не відвідала жоден мій виступ — стверджувала, що від гучної музики у неї болить голова. Проте ми обидві знали правду. Їй просто було все одно.

У вітальні було темно й тихо. По приїзду з Англії я не віддала спальню, тому їй довелось спати на дивані. Невелика жертва, враховуючи, скільки грошей Репецького вона витрачала на масаж й інші спа-процедури на тиждень.

Залишивши туфлі й сумку в передпокої, я пройшла до своєї кімнати. Довгий поділ сукні приємно шелестів при кожному кроці. Та, відчинивши двері, я спинилась.

У темряві почувся шурхіт. Не встигла я й пискнути, як велика долоня різко закрила мені рот.

__________

*Lana Del Rey – «Dark But Just A Game»