Розділ 59

Аврора

За кілька годин після прильоту я вийшла з приватної клініки. Зупинилась посеред тротуару під пекучим сонцем. Глибоко зітхнула. Перехожі обходили мене, мов статую, а я думала лише про несправедливість світу.

Чому у мультфільмах і кіно завжди йде дощ, коли героям сумно? І чому, чорт забирай, дощ не ллє зараз?

Зиркнувши на ненависну блакить неба, я поправила сонцезахисні окуляри й рушила до авто. Містер Костюм уже чекав, знуджено спостерігаючи за мною. Якщо він щось і зрозумів, то нічого не сказав.

Мені не дозволялось їздити куди-небудь на самоті — нібито для моєї ж безпеки. Насправді Юрій просто знайшов зручне виправдання, щоб приставити до мене своїх людей.

Мама не зраділа перспективі їхати з аеропорту додому лише з охоронцями, але промовчала. Досі ображалась, що я змусила її залишити сонячну Францію.

Містер Костюм завів двигун. Сидячи на задньому сидінні, я мовчки розглядала знайомі вулиці й будівлі. Аж раптом стрепенулась, помітивши знайому вивіску кафе.

— Зупини тут!

Містер Костюм зиркнув на мене у дзеркало заднього виду, але припаркувався неподалік.

— Навіщо?

Проігнорувавши питання, я вийшла з прохолодного салону, відчуваючи на собі погляд «наглядача». Він напевне доповість Юрію про незаплановану зупинку.

Ну й нехай. Байдуже.

Увійшовши у двері, я похитнулась, але встояла. Знайомий запах булочок з корицею і свіжої кави вдарив у ніс, пробуджуючи спогади. Востаннє я була тут з Оленою... Прощалась.

«Наш» з Оленою столик займали три дівчини, з вигляду студентки. Минувши червоні столики з білими стільцями, я зайняла інший, у кутку. Містер Костюм сів за сусідній, дістав телефон. Я ж замовила чай з льодом і перевела погляд на дівчат.

Подруги. Вони голосно щось обговорювали, попиваючи лимонад. Життєрадісні, безтурботні.

Рік тому і я була такою.

Погляд ковзнув далі. Проминув заповнений зал, зупинившись на чоловікові в протилежному кутку, біля барної стійки. Він сидів на самоті. На голові – чорна бейсболка.

Серце гупнуло у грудях.

Це він? Чи не він? Статура схожа. Високий...

Пальці стиснули поділ літньої сукні під столом. Я жадібно вдивлялась у схожу фігуру, у м’язи на руках. Незнайомець дивився у свій телефон, не помічаючи мене.

— Ось ваш чай.

Здригнувшись, я перевела погляд на офіціантку. Дівчина тим часом поставила переді мною високу склянку.

— Дякую, — видавила я.

Кивнувши, вона пішла. Я ж зиркнула на містера Костюма. Той теж не звертав на мене увагу. Мабуть вирішив, що я прийшла сюди жаліти себе.

Байдуже. Тепер усе байдуже.

Долоня обхопила холодну склянку. Перший ковток — найсмачніший. Знову знайшла поглядом незнайомця у кутку.

Той вже піднімався — збирався йти. На якусь мить наші погляди зустрілись, і я різко опустила голову. Всередині знову стало порожньо.

Не він.

***

Переступивши поріг квартири, я зітхнула — з вітальні лунали знайомі голоси.

Схоже, мама запросила Репецького до нас. Знову.

Скинувши туфлі, я пройшла у вітальню. Помітивши мене, мама фальшиво всміхнулась.

— Аво, ось і ти! Де так довго була?

Юрій піднявся. Наблизився, вивчаючи моє обличчя. Торкнувся губами щоки.

— Вітаю вдома, люба.

Я змусила себе посміхнутись.

— Дякую.

— Виглядаєш втомленою.

Відчувши долоню на спині, я зробила крок убік. Опустилась на диван поруч із мамою. Виразно глянула на Юрія, вдаючи сором’язливість. Чоловік у відповідь лише всміхнувся, займаючи крісло.

— Переліт був важким, ще й спека.

— Спека жахлива! — вставила мама. — Я саме розповідала Юрію, як ми відпочили. Шкода, що довелось повернутись раніше.

Шпилька у мій бік. Я закинула ногу на ногу. Погляд Репецького ковзнув по відкритих гомілках. Я притлумила бажання прикритись.

Він не питав, чому я перервала поїздку, яку оплатив він. Не питав, де я була. Він знав майже все, а чого не знав — здогадувався.

«Інформація — найцінніша валюта у моєму світі, Авроро» — любив повторювати він. Якщо так, Юрій Репецький був одним з найзаможніших людей в Україні.

— Як твої справи? — спитала я, щоб не здаватись неввічливою. — Видався вільний день?

— Та ні, — озвався він, беручи до рук чашку з кавою. — Заскочив, щоб побачити тебе... вас. Зрештою, півтора тижні не бачились.

Мама поруч стиснула губи, і собі сьорбнувши каву.

— До речі! Скільки ми будемо жити в цій крихітній квартирі, Аво? Юрій запевняє, що у його маєтку нам буде набагато зручніше.

Хто б сумнівався. Йому теж буде зручніше підбивати до мене клинці.

Повернувшись до мами, я підняла брови.