Розділ 58

Привид

У літаку я спав. Нарешті дозволили.

Руки, закуті в наручники, затерпли. Це було ніщо в порівнянні з тим, що приховував заношений одяг для в’язнів. Я відчував себе піддослідною мишею, в якої шукали, де в неї найболісніше місце.

Потім був автобус. Кожна вибоїна на дорогах віддавалась у зламаних кілька тижнів тому ребрах.

В голові було порожньо. Я не поспішав вірити словам своїх наглядачів. Тим паче, що очі мені зав’язали.

Може, мене везли у ліс. Може, тортури нарешті скінчились, і мене чекає небуття. А може, викинуть у море. Я був не проти піти на дно.

Знайомий спогад сколихнув пам’ять, мов камінь, кинутий у воду. Так і не спіймавши його, я заснув знову.

Смикнувшись, автобус зупинився. З мене зірвали пов’язку. Поки я кліпав від яскравого світла, над головою пролунало:

— Приїхали. На вихід!

Я підняв погляд на наглядача. Дебелий сержант з невеликим животом міцніше стиснув автомат у руках. Боявся мене — навіть після всього часу, що ми провели разом. На допитах саме він намагався мене розговорити.

Шкода, я так і не дізнався його імені.

Глянувши за вікно, мені на мить сперло дихання. В ста метрах майорів синьо-жовтий стяг. Отже, я дійсно повертаюсь додому.

Повільно підвівся. Рушив вздовж старого салону з обдертими сидіннями до сходів. Спускаючись, мало не спіткнувся, впізнавши тих, хто чекав на мене по той бік кордону.

Мете. І Кіра.

***

У дорозі я знову дрімав на задньому сидінні авто. Крізь сон чув голоси.

— Що вони з ним зробили?

— А ти не бачиш? Диво, що він залишився живим!

Трохи помовчали.

— Як нам приховати це від капітана?

— Якщо ти не розкажеш, як минулого разу, він ні про що не дізнається.

— Мете!

— Що? Не правда? Хто його здав — я?

Кіра важко зітхнула.

— Принаймні, ми змогли його витягнути. Вони повірили, що спілкувались із капітаном. Ось тільки що будемо робити далі?

— Спершу треба поставити Яна на ноги. Далі... він сам вирішить.

Приїхавши, Мете розбудив мене. Хотів допомогти вийти з авто, але я не дав. Не хотів здаватись слабаком.

Мружачись від яскравого сонця, я лише тепер помітив, що настало літо. З під’їзду вибігли діти у футболках і шортах. Мете притримав двері, щоб ми увійшли.

У його квартирі я роззирнувся, пригадуючи. Передпокій, прохід до кухні. Там, де стояла... зіронька. 

Голос не слухався. Прокашлявшись, я заговорив вперше відтоді, як залишив Україну.

— Де зіронька?

Мете зняв бейсболку, відкриваючи чорні кучері. Спантеличено перезирнувся з Кірою. Та знизала плечима.

— Яка зіронька? — перепитав хлопець.

Вони не знали її? Може, я все вигадав, щоб якось протриматись у полоні?

Нахмурившись, я роззирнувся ще раз. Помітивши диван крізь відчинені двері вітальні, роззувся. В голові промайнув новий спогад.

«Роззувайся. Надворі брудно, а я втомилась мити підлогу...»

Думки плутались. Відкинувши роздуми, я рушив до дивану. Ліг, відвернувся до стіни. Заплющив очі.

Зараз я просто хотів виспатись.