Розділ 57

Десять місяців потому

Аврора

Яскраве серпневе сонце Ніцци м’яко зігрівало шкіру. Ховаючись за сонцезахисними окулярами, я засмагала на шезлонгу. Туристів було ще небагато — більшість саме снідали у готелях.

Я насолоджувалась самотністю й шумом Середземного моря, поки не почула, як скрипнув сусідній шезлонг.

— Могла б попередити, що пропустиш сніданок. Ми з Артуром мало з ніг не збились, шукаючи тебе.

Хмикнувши, я повернула голову. За останні два тижні тут, на південному березі Франції, мама розквітла. Сяюча шкіра, задоволена посмішка. Навіть прискіпувалась менше, ніж зазвичай.

Ось і зараз вона, поправивши крислатий капелюх на голові, витягла з плетеної сумки сонцезахисний крем і взялась наносити на плечі. Скосивши на мене очі, додала:

— Тобі теж не завадило б захистити шкіру.

Відвернувшись, я втупилась у відкрите море перед собою. Чайки пронизливо кричали, ширяючи над водою, а всім — байдуже. Нікому не було діла до їхніх голосів, хоч охрипни.

— Не хочу.

— Засмага шкодить шкірі. Приїдеш додому, Юрій і не впізнає.

— І що?

На помості позаду почулись кроки. Ті, що я вивчила краще, ніж будь-які інші за останні місяці. Моєї нової тіні.

Мама тим часом закотила очі.

— Як «що»? Невже не зрозуміло? Втратиш такого чоловіка! Розумний, сильний і, — схилившись ближче, додала: — багатий! Хто був би проти вийти за такого заміж? А ти носом крутиш!

Ну ось, завелась по новій. Язик свербів відповісти, щоб забирала «нареченого» собі, але я знала — ці слова обов’язково дійдуть до вух Репецького.

Власне, для цього він і вмовив маму повернутись в Україну на невизначений термін. Шпигувати за мною.

Важко зітхнувши, я сіла. Поправила темні окуляри, приховуючи очі. Встала, занурюючи стопи у теплу гальку.

— Куди ти?

— Снідати, — збрехала я.

Озирнулась. Так і є — містер Костюм стояв неподалік, не зводячи з мене роздратованого погляду. Це ж треба, ще тільки ранок, а я вже вивела його з себе. Новий рекорд.

Підхопивши взуття, підійшла до дерев’яного настилу. Обтрусила ноги, взулась. Стала просто перед чоловіком. Містер Костюм підозріло звузив очі.

— Скажи своїм людям, щоб поміняли квитки. Я хочу повернутись додому сьогодні.

Не чекаючи відповіді, рушила до готелю. «Le Negresco» вражав помпезністю і видами на море, але я вже втомилась від показної вишуканості. Вдома ж на мене чекали спокій і людина, яку я не навідувала надто давно.

***

Привид

Відро холодної води в обличчя розбудило від дрімоти — єдиного, що мені дозволялось. Ледве розліпивши очі, я втупився у сіру бетонну підлогу.

— Прокинувся? Чудово.

В полі зору зупинились начищені туфлі. Я навіть не повернув голову, щоб глянути — не було сил. Чоловік тим часом принюхався.

— Помийте його, перш ніж віддавати. І вдягніть у щось нормальне. Від цього дрантя нічого не лишилось.

Наглядач біля дверей нічого не сказав. Я теж. Тоді новоприбулий присів навпочіпки поруч. Сплюнув між нами.

— Сьогодні твій щасливий день, виродку. Тебе обміняли. Повертаєшся додому. А може, тебе просто «спишуть» по приїзду? Твій капітан не надто зрадів, коли дізнався, що ти досі дихаєш.

Я продовжував мовчати. Це було єдине, що мені лишалось. Всі тортури, весь безкінечний час, що я провів тут, — все це вартувало цієї миті.

Миті, коли я повертався додому. До своєї зіроньки.