Розділ 56

Привид

Перш ніж вирушити за головою Репецького, я мав виконати завдання.

Операція обіцяла бути нескладною. Я майже не думав про підготовку й дорогу — всі думки займала Аврора. Моя зіронька.

Залишити її виявилось складніше, ніж батьків. Навіть факт, що вона під охороною Мете, нічого не змінював. Це було поза логікою.

Почуття. Емоції. Прив’язаність. Кохання. Те, що з нас вибивали роками. Змушували забути. Стирали ідентичність. Залишали лише одне — обов’язок.

Ось чому я вибрав спершу завдання. Не з примусу чи страху. Щоб віддати борг Батьківщині — востаннє. Вже завтра ми з Авророю залишимо Україну назавжди.

Та не все сталось, як гадалось.

Я зійшов з трапу літака, відчуваючи, як пронизливий вітер впереміш з дощем дряпає шкіру. Зробив лише крок, як до мене наблизились троє в «лісі» — доволі впізнаваній військовій формі.

Спитали ім’я. Я прикинувся шлангом.

Інші пасажири, помітивши силовиків, відводили очі й поспішали до терміналу аеропорту. Ніхто не хотів привертати до себе зайву увагу.

Мені піти не дали. Повели в кімнату охорони.

Вирішивши не чинити супротиву, я старанно вдавав розгубленого туриста-іноземця, користуючись жестовою мовою, але вони нічого більше не питали. Лише коли за нами зачинились двері тісної кімнатки без вікон і камер відеоспостереження, я зрозумів, чому.

За столом, ледь всміхаючись, сидів голова внутрішньої розвідки країни-ворога. Людина, для якої Привиди не мали існувати взагалі.

— Ласкаво просимо, пане Литвиненко*.

Не встиг я вирішити, як вчинити, як потилицю вдарив важкий предмет, а шию пронизала голка. Перед очима опустилась темрява.

***

Першим, що я відчув, прийшовши до тями, були туго зв’язані ноги і зап’ястя. Руки — за спиною. Я — на бетонній підлозі.

Біля стіни — один з тих, хто так «люб’язно» зустрів мене в аеропорту. Попід стелею — самотня лампочка без плафона. Посеред кімнати — металевий стілець, прикручений до підлоги. Схоже, для мене.

Помітивши, що я отямився, наглядач сповістив інших. Я тим часом спробував ворухнути руками. Судячи з того, як матеріал врізався в шкіру, це були пластикові стяжки. На ногах — те саме.

Дідько! Що їм треба? Прізвище назвали підставне, яке було в підробленому паспорті. То, може, зможу виплутатись?

До кімнати увійшов головний. Без поспіху. Та й куди йому поспішати? Я був на його території.

Поки мозок, затуманений вколотою речовиною, намагався зібратись докупи і зрозуміти, як мене вирахували, він зупинився поруч. Носаки начищених шкіряних туфель мало не зачіпали мій ніс.

— Ну що, «турист», поговоримо? — прокуреним басом промовив він.

Вдаючи переляканого іноземця, я замугикав і замотав головою. Схоже, його це потішило. Присівши навпочіпки, чоловік схилився майже до самого мого вуха. Гіркий запах цигарок виїдав очі.

Пробурмотів, щоб не чула решта:

— Привіт тобі від Юрія Репецького і капітана Дергача.

В грудях похололо. Я застиг, нічим не видавши реакцію. Насправді нутрощі перетворились на лід.

Якщо вони об’єднались, щоб прибрати мене, то... Аврора. Що вони зроблять із нею?!

Генерал-лейтенант тим часом випростався. Продовжив уже голосніше:

— Я мав би тебе ліквідувати. Закопати на безіменному цвинтарі, як бездомну собаку. Але у мене інші плани. Ти ж розкажеш нам усі секрети свого підрозділу, вірно? Звісно, після того, як ми покажемо тобі нашу гостинність.

Як доказ, начищений носак туфлі розмахнувся і врізався просто мені в ніс.

___________

*Мову ворога переведено на українську задля зручності читачів.