Розділ 55

Аврора

Жінка, що викреслила мене зі свого життя три роки тому, широко всміхнулась. Білі чобітки зацокотіли по гранітних східцях.

— Авроро, донечко!

Коли я не зробила ні кроку назустріч, мамина посмішка здригнулась. Наблизившись, вона обійняла мене за плечі. Я застигла, відчуваючи лише холодний вітер на обличчі.

— Я так скучила за тобою!

Ніхто з нас чотирьох не пропустив фальш у її голосі.

Репецький повільно спустився слідом, уважно спостерігаючи за нами. Містер Костюм же старанно робив вигляд, що нічого не бачить і не чує, та я знала — він не пропустить нічого.

Глянувши на нього, я перевела погляд на господаря маєтку.

— Що це все означає?

Відчувши кригу в моєму тоні, мама напружилась. Повільно, немов боячись  спровокувати,  відступила. Я на неї навіть не дивилась.

— Сюрприз, — дещо натягнуто всміхнувся Репецький. — Коли ти сказала, що не маєш поруч нікого з близьких, я вирішив зв’язатись із твоєю матір’ю. Після недовгих роздумів Ірина погодилась провести з тобою деякий час. Сподіваюсь, ти рада.

Погодилась провести зі мною час? Цікаво, скільки Репецький їй запропонував?

Я перевела погляд на маму.

— А як же твій новий чоловік?

Швидко зиркнувши на Репецького, вона нервово всміхнулась і махнула рукою.

— Ентоні все одно вічно зайнятий роботою — мотається з одного будівництва на інше. От я й подумала, чому б не провідати улюблену донечку? Стільки років не бачились...

Під кінець її голос перетворився на непевне бурмотіння. Я у відповідь лише хмикнула. Сама ж згадувала часи, коли лишилась одна.

Як гірко було усвідомлювати, що найрідніша людина мене просто покинула. Як страшно було на самоті. Як закінчились гроші. Потім — їжа.

Як перебивалась підробітками, аби лише оплатити рахунки. Роздавала листівки по десять годин на день, падаючи з утоми й голоду. Як мила посуд, стираючи руки до мозолей і співаючи хіба що собі під ніс.

Якби не бабуся, що присилала частину пенсії, Олена, що спершу платила за мене в кафе, і Толя, який дав першу стабільну роботу...

Хитнувши головою, я прогнала гіркі спогади. Мабуть, на моєму обличчі щось промайнуло, бо Репецький вказав на маєток:

— Пропоную перенести розмову в більш комфортні умови. Нічого стояти на холоді.

Мама кивнула так швидко, ніби була рада закінчити неприємну розмову. Вона першою поспішила у будинок. Досі шокована, я машинально рушила слідом. Містер Костюм залишився біля машини.

Кивнувши йому, Репецький пропустив маму вперед і порівнявся зі мною.

— У вас напружені стосунки.

— Вірно.

Скосивши на мене очі, чоловік деякий час мовчав. Лише знявши з моїх плечей куртку в розкішному, вкритому білосніжним мармуром вестибюлі, він подав голос знову.

— Можливо, це шанс налагодити стосунки. Все-таки вона твоя мати.

Глянувши вслід жінці, що з упевненим виглядом рушила до відчинених подвійних дверей зліва, я розвернулась до Репецького.

— Пане... — урвалась, помітивши сталевий погляд. Стиснувши губи, виправилась: — Юрію... Я не просила привозити мою матір. Не просила про подарунки. Навіть про увагу. Я нічого не просила!

Він у відповідь лише всміхнувся.

— Тобі це й не потрібно. Я сам усе зроблю. Ходімо.

Поклавши руку мені на спину, він підштовхнув мене до вітальні. Коли я увійшла, мама саме відпила каву. На низькому столику між чорними диванами стояли ще дві чашки. Гіркий аромат витав у просторому приміщенні з чорно-білим інтер’єром.

Помітивши за мною Репецького, мама раптом замріяно зітхнула.

— Як чудово ви виглядаєте разом! Просто ідеальна пара!

Від почутого мене перекосило. Щоб Репецький не помітив виразу обличчя, я відступила вбік — подалі від нього і його дотиків.

— Ми не пара.

У вітальні повисла важка тиша. Вдаючи, що нічого не помічаю, я опустилась на диван до мами. Краще вже з нею, ніж з цією акулою.

— Поки що, — твердо озвався Репецький, сідаючи навпроти. Вказав на свіже капучино. — Пригощайся.

Не встигла я відповісти, що не люблю каву, як його телефон завібрував у кишені піджака. Глянувши на екран, він приклав телефон до вуха, поки сам свердлив мене пильним поглядом.

Кілька секунд чоловік мовчав. Потім швидко завершив дзвінок. Нахмурився, досі дивлячись на мене.

— Авроро...

У грудях сколихнулось тривожне передчуття.

— Твоя подруга. Мені щойно повідомили, що вона потрапила в серйозну ДТП.

Від обережних слів Репецького всередині щось обірвалось.