Розділ 54

Аврора

Олена вже чекала в кафе. Швидко наблизившись, я вихором приземлилась на стілець навпроти. Випереджаючи її питання, сказала:

— Вибач, що відволікаю на роботі. Я ненадовго.

Подруга нахмурилась. Обвела поглядом небагатьох відвідувачів у залі й спитала:

— То що сталося?

— Я...

Я запнулась, зненацька зрозумівши Яна. Як розповісти правду, якщо вона може нашкодити? Що приховати, а що — відкрити?

— Я їду за кордон. Можливо, назавжди.

Олена недовірливо кліпнула. Нахмурилась.

— Не смішно.

Стиснувши її руки, що лежали на столі біля замовленої чашки кави, я наполягла:

— Я й не жартую. Я дійсно їду. Хотіла попрощатись.

Недовіра змінилась нерозумінням. Раптом схилившись ближче, вона пробурмотіла: 

— Той хлопець тебе примусив? Якщо так, я його...

— Ні, — урвала я її. — Я їду, бо хочу жити вільно. Там, де не буде Репецького, Толі. Де він теж буде вільним.

Примружившись, Олена стиснула мої руки у відповідь.

— Ти впевнена, що це безпечно? Може, не варто приймати поспішних рішень? Обдумай усе. Не обов’язково тікати.

Я похитала головою. Обережно вивільнила руки.

— Немає часу. Я не можу пояснити все — принаймні, зараз. Потім, коли все вляжеться, я розкажу.

Досі не вірячи, Олена повільно проказала:

— То ти прийшла попрощатись?

Я кивнула одночасно з тим, як їй на телефон прийшло повідомлення. Коротко глянувши на екран, вона нахмурилась.

— Костя пише — нас викликають. Аварія на іншому кінці міста... Невже не можна було знайти когось поближче?!

Сумно всміхнувшись, я підвелась. Олена теж. Обійшовши червоний столик з білими стільцями, такий знайомий і звичний, я обійняла подругу. Заплющила очі, намагаючись втримати сльози, коли відчула на спині її руки.

— Ми не втратимо зв’язок, — здавлено пробурмотіла Олена мені в плече. — Надворі двадцять перше століття — відеодзвінки, телефон, месенджери.

Це було прощання.

Не втримавшись, я заплакала. Кивнула, шморгнувши носом.

— Наші спільні сніданки не припиняться тільки тому, що я переїду в інший часовий пояс. А ти й далі будеш сваритись, що вічно змушена мене чекати.

— Не сумніваюсь, — пирхнула Олена відсторонюючись. — Схоже, цього не зміг змінити навіть твій Привид.

Я всміхнулась, витираючи мокрі щоки.

— Він не проти чекати на мене.

Залишивши сміх, подруга раптом спитала:

— Ти щаслива з ним? Він не примушує тебе, не принижує?

Я похитала головою.

— Щаслива. Настільки, що не вірю сама собі.

— Ну, тоді я за тебе спокійна. Поки що, — іронічно додала Олена.

Попрощавшись, вона поспішила до патрульної машини поряд із кафе. Напарник, помітивши її, махнув мені рукою й завів двигун. Вже за кілька секунд вони поїхали.

Поки я стояла на тротуарі, проводжаючи авто поглядом, коли поруч різко зупинився чорний мерседес. Дверцята різко відчинились.

Не встигла я й пискнути, як звідти вийшов містер Костюм, і, підштовхнувши, швидко всадив на пасажирське сидіння. Коли оговталась, він уже заліз слідом.

Машина рушила вперед. Клацнули, заблокувавшись, дверцята. Я смикнула ручку. Вона не піддалась.

— Що це все означає?!

Глянувши на мене, як на комаху, містер Костюм холодно пояснив:

— Пан Репецький наказав привезти тебе, щойно знайдемо. Він чекає на зустріч з учорашнього вечора, а він не любить чекати.

— Ми не домовлялись про зустріч! І не пам’ятаю, щоб дозволяла викрадати мене посеред вулиці!

— Невже? — насмішливо перепитав він. — Шкода, але ти вже тут. Вискажеш усі свої претензії босу... якщо насмілишся.

— Вискажу! — передражнила я. — І взагалі, до чого така поспішність? Не можна було просто подзвонити?

— Твій телефон прослуховують.

Я кліпнула, шокована. Не пояснюючи, містер Костюм продовжив:

— А щодо поспішності — у пана для тебе сюрприз.

Судячи з задоволеного тону чоловіка, сюрприз на мене чекав не надто приємний.

Інтуїція не підвела.

Проїхавши високі ворота з охороною, ми зупинились біля парадного входу явно коштовного двоповерхового маєтку. Такого, що кричить про розкіш настільки, що аж нудить.

Вийшовши з машини на гравійну доріжку, я потайки озирнулась, але ні Яна, ні Мете не помітила. Він казав, що спершу їде на завдання, але хтозна? Ще питання, хто прослуховує мій телефон.

Ні душі в радіусі п’ятдесяти метрів. Лише зелений газон навіть в кінці осені, підстрижені вічнозелені дерева й дві фігури, що саме показались на вершині східців. Одна з них — Репецький. А друга...