Розділ 53

Аврора

— Яне!

Мій Привид пішов, не озираючись.

Серце глухо вдарило у грудях. Я кинулась слідом, але Мете встиг перегородити шлях. Поки я намагалась пробитись повз несподівано сильного худорлявого хлопця, той зачинив двері й сховав ключ у кишеню штанів.

Засапавшись, я відійшла на крок. Процідила крізь зуби:

— Відчини!

Замість відповіді він притулився спиною до дверей і струснув кучерявою чуприною. Я зиркнула на кишеню, розуміючи, що не зможу дістати ключ.

Настінний годинник на кухні невпинно відміряв час. Цокотів, вбиваючи у розум просту істину — якщо відпущу Яна одного, він не переживе цей день. Від відчаю хотілось завити.

Мете так і стояв, спостерігаючи за кожним моїм рухом. Думав, що я просто хочу втекти? Якби ж…

— Слухай, — припинивши мовчазну істерику, заговорила я, — Ян пішов один проти маленької армії. Допоможи йому!

Хлопець здивовано випростався. Темні брови зсунулись до перенісся.

— Ти недооцінюєш його.

Можливо, але… і в його голосі пролунав сумнів. А отже, він теж не був впевнений. Я підступила на крок.

— Мете! Ти хочеш, щоб він повернувся живим? Якщо так, то піди й допоможи йому! Ти ж знаєш, що він не пошкодує себе!

— Заради тебе, — пробурмотів він.

Правда вдарила так сильно, що на очах виступили сльози. Так, все сталося через мене. Якби ж я змогла тримати Репецького подалі…

— Як і я — заради нього.

Голос зламався посеред фрази, але я не відвела погляд. Зрештою, Мете глибоко зітхнув і повернувся, відчиняючи замки. Не повертаючись, попередив:

— Я замкну тебе тут. Повернусь із Яном або…

Не договоривши, хлопець труснув кучерями і вийшов за поріг. Залишаючи мене дивитись на двері й слухати цокання проклятого годинника.

***

Настав ранок, а новин не було.

Час спливав повільно. Я чекала у невеликій вітальні, якою, здавалося, ніхто не користувався. Прості меблі виглядали так, ніби стояли тут просто для краси. Жодної рослини чи бодай рамки для фото. Натомість — щільно засунуті штори.

Нарізаючи кола по кімнаті, я думала про слова Яна. Про Олену, бабусю... Про бар, хоча зараз це було найменшою з проблем.

Доведеться залишити Україну. Назавжди. Від однієї думки про це щеміло серце.

Я не могла уявити життя на чужині. Без рідних київських каштанів. Без Дніпра — неосяжного і спокійного, як сама природа. Без своєї мови, своїх людей — неідеальних, іноді складних, але рідних. Без відчуття, що я вдома.

А як же Олена? Як я можу залишити її, навіть нічого не пояснивши?

Не встигла я зупинити себе, як рука потягнулась за телефоном. У вусі залунали гудки, а слідом і голос подруги.

— Аво, у тебе щось термінове? Я на чергуванні.

Стиснувши губи, я боролась із собою. Достатньо довго, щоб Олена запідозрила недобре. У слухавці пролунав її зібраний голос:

— Ти в безпеці? Так чи ні?

— Так, — прошепотіла я. Прочистивши горло, додала голосніше: — Але я маю поговорити з тобою. Це терміново.

Дві секунди тиші.

— Зустрінемось у нашому кафе. Я буду там за двадцять хвилин.

Завершивши дзвінок, я роззирнулась по вітальні. Десь мали бути запасні ключі. Вони завжди є — а отже, я їх знайду.

Прийнявши рішення, я кинулась до напівпорожньої тумби під телевізором. Переривала теки з документами, не вчитуючись. Зазирнула у маленьку коробочку, але не знайшла нічого, крім маленького кулона у формі долоні.

Перейшла до спальні. Краєм свідомості розуміла, що влізаю на чужу територію, але необхідність попрощатись із названою сестрою була сильнішою. Я не могла кинути її, нічого не пояснивши.

Тумба біля ліжка теж нічого не дала. Там лежав лише стос серветок і упаковка фольгованих квадратиків. Хмикнувши, я кинула її назад.

Сумніваючись, полізла до шафи збоку. Відкривала шухляду за шухлядою, аж раптом почула дивний шурхіт у передостанній. Порившись серед шкарпеток — на щастя, чистих — помітила фірмову коробку з запасною зв’язкою ключів.

Бінго!

Схопивши знахідку, знайшла на робочому столі хлопця серветку й ручку. Залишила записку, повідомляючи, куди пішла, і кинулась на вихід.