Розділ 52

Привид

Увірвавшись у квартиру, я відштовхнув Мете й різко зупинився. На порозі кухні, озброєна шеф-ножем, стояла розкуйовджена Аврора. В очах — страх, на обличчі — готовність захищатись.

Я повільно зачинив двері. Повернувши голову до Мете, пробурмотів:

— Ти чим її так налякав, йолопе?

Почувши мій голос, напарник округлив очі. Йому знадобилось кілька секунд, щоб прийти до тями. Ще одна, щоб заговорити у відповідь.

— Я її налякав? Це вона мене лякає! — хрипло пирхнув хлопець. — І, чувак, що стало з правилом «не розмовляти»?

— Я вас чую, якщо що! — буркнула Аврора.

Вона досі не опускала свою уявну зброю. Повільно наблизившись, я обхопив її зап’ясток.

— Давай я заберу це. Ось так.

Обережно вийнявши руків’я з ослаблої долоні, я відклав гострий предмет на стільницю подалі. Метал брязнув, і Аврора здригнулась. Я обійняв її за плечі, відчуваючи на куртці судомну хватку.

— Де ти був? Він, — зіронька вказала пальцем на мого напарника, — викрав мене!

Я різко розвернувся до хлопця, не випускаючи Аврору з обіймів.

— «Викрав»?

Мете, ні краплі не соромлячись, притулився до одвірка вхідних дверей і схрестив руки.

— А що мені було робити? Біля чорного ходу чекав пес Репецького з двома амбалами. Мені довелось відриватись від них на дорогах.

Знову цей виродок. Моя хватка навколо Аврори несвідомо посилилась.

— І тому ти вирішив її перелякати? — тим не менш, пробурмотів я.

Хлопчина знизав плечима.

— Ти сам вчив, що рішення треба приймати за пару секунд.

— Чудово придумав, я в захваті! — саркастично озвалась Аврора.

Всміхнувшись її сердитому виразу обличчя, я кинув Мете:

— Нікуди не йди.

Потім, не чекаючи відповіді, потягнув зіроньку до дальніх дверей.

Як я й передбачав, там була спальня. Проста, з мінімумом особистих речей — лише одяг, абияк накинутий на стілець біля робочого столу з двома ноутбуками, і порожня пачка чипсів на застеленому ліжку. Я навіть не здивувався, помітивши її.

Зачинивши двері, розвернув Аврору до себе. Обхопив долонями обличчя.

— Ти в порядку, зіронько? Не поранена?

Накривши мої руки своїми, вона похитала головою.

— А ти? Що сталося? Чому ти так раптово пішов з бару?

Пригадавши слова капітана, я важко зітхнув. Коротко поцілував її і відповів:

— Мій капітан знає про нас. Про тебе.

— І що? — нахмурилась Аврора.

— Він зробить все, щоб забрати тебе у мене. Але я не дозволю йому. Нікому не дозволю.

І першим у моєму списку стане Репецький. Якщо капітан об’єднається з ним, у нас не буде жодного шансу.

Раптовий голос з-за дверей змусив Аврору підскочити.

— Не здумайте займатись непристойностями на моєму ліжку!

Я хмикнув, обійнявши зіроньку. Гукнув напарнику, щоб відвалив, і повернувся до неї.

— Нікуди не виходь. Мете пригляне за тобою, поки я буду на завданні. Повернусь завтра, і ми поїдемо з країни.

Темні очі Аврори стривожено розширились.

— Поїдемо... назавжди?

Я кивнув.

— Залишатись в Україні ризиковано. Нас швидко вистежать, — зупинившись, я уважно придивився до Аврори. — Звісно, якщо ти згодна. Якщо ні, я знайду інший спосіб сховати тебе.

Вона наморщила лоб, обдумуючи мої слова. Дихання стало важчим. Я знав, що звалив на неї важке рішення, але часу більше не лишалось. Тому притулився чолом до її чола. Погладив тендітні плечі.

— Подумай, гаразд? Зваж усе, поки мене не буде. Я поки виконаю завдання і розберусь з Репецьким.

Відпустивши, схопився було за ручку дверей, але зупинився. Тривожне відчуття в грудях наростало. На мить стиснув метал в руках, а потім різко розвернувся. Схопив Аврору і поцілував. Голодно, жадібно. Немов востаннє.

Зіронька обхопила мене за шию. Цього разу я стримався. Дозволив їй торкатись вразливого місця, поки сам поглинав її смак, запах, її ніжність і запал. Її всю.

Відчувши, як вислизає контроль, відірвався. Востаннє глянув на розпашілу кохану й відчинив двері. У спину вдарило питання.

— Ти підеш сам? У нього купа озброєних людей!

Стиснувши зуби, я мовчки крокував до Мете. Той стояв біля вхідних дверей, ніби знав, що я надовго не затримаюсь. Помітивши мене, потягнувся за курткою, але я зупинив його.

— Залишся з Авророю.

— Ти хоч когось візьмеш із собою? — пролунало з-за спини.

Пропустивши питання повз вуха, я продовжив:

— Не випускай її з дому, поки я не повернусь.

Хлопець нахмурився, але сперечатись не став. Субординація в підрозділі брала своє.