Розділ 51

Привид

Голос капітана розривав барабанні перетинки.

— Десять років! Десять років я витратив на твою дупу! І так ти мені віддячив?

Я стиснув щелепу. Тіло напружилось, і я лише силою волі змушував себе стояти непорушно.

— Ти підставив підрозділ! І через кого? Через якусь хвойду!

Помітивши, як змінився мій погляд, капітан відкинувся на кріслі. Глибоко вдихнув. Він знав, що я давно став сильнішим за нього — роки брали своє. Злити мене було поганою ідеєю.

— Яне, ти розчарував мене. Вступаючи в підрозділ, ти знав, що особисті зв’язки під забороною. І не просто так! Мало того, ти ще й використовував сбу-шника проти Репецького! Ти хоч розумієш, кому перейшов дорогу? Впораєшся з бандитським кланом самотужки?

Поки капітан розпинався, намагаючись викликати неіснуюче почуття провини, я вже прикидав, як вибратись із ями, в яку ми з зіронькою втрапили. Зрада Кирила не злила — лише викликала огиду.

З ним я теж поквитаюсь. Пізніше. Спершу — Репецький.

Помітивши, що я не слухаю, капітан схопив ручку зі стола. Я рефлекторно ухилився. Ручка врізалась у двері позаду й упала на підлогу.  Капітан скривився.

— Бачу, тобі треба прочистити мізки. Іди, пакуй теплі речі. Треба «підчистити» після останньої операції з генералом ВПС.

Мовчки кивнувши, я рушив до дверей. Майже випадково наступив на ту саму ручку. Пластик гучно хруснув під чоботом.

Вже на порозі почув уїдливий голос капітана:

— Не забудь попрощатись зі своєю співачкою.

Покидьок.

Я з насолодою хряснув дверима. Проігнорувавши стривожену Кіру, що підслуховувала, пішов геть. Тепер на всіх начхати.

Вийшовши на темну вулицю, вдихнув рідне загазоване повітря. Повільно видихнув. Дістав з кишені телефон, що вібрував у кабінеті капітана.

Так і не дійшовши до машини, зупинився. Повідомлення від Мете.

М: «А. у мене. Приїжджай швидше».

В наступному — адреса.

Що, в біса, відбувається?!

***

Аврора

Спроби вирватись були марними. Зв’язавши мені руки і посадивши на широке сидіння, чоловік поспішив за кермо. Фургон, нашпигований різною технікою, мчав так швидко, ніби за нами гнались.

Я кликала на допомогу. Голосно. Дуже. Зрештою, стомившись від моїх криків, незнайомець зупинив авто. Мовчки дістав з бардачка сріблястий скотч і заклеїв мені рот. Повернувся за кермо.

Хто це? Невже Репецький наказав викрасти мене? Але чому? Втомився від моїх відмов?

Схлипнувши, я перевела погляд за вузьку смугу вікна під стелею. Крізь сильно тоноване скло розібрати нічого не вдалося.

Так ми й їхали кілька хвилин. Мене хитало на поворотах — чоловік водив фургон, мов навіжений. Завалившись на сидінні після чергового разу, я не витримала й пхнула ногою сидіння водія. Той ніяк не відреагував.

Зрештою, ми зупинились. Чоловік зітхнув. Озирнувся до мене й дістав телефон. Надрукувавши, показав мені:

«Не бійся і не кричи. Ян скоро приїде по тебе».

Він знає мого Яна? Може, це його друг — один із Привидів?

Замугикавши, я посовалась на сидінні. Кабельні стяжки врізались у шкіру, змушуючи затихнути. Чоловік мовчки спостерігав за мною. Потім дописав:

«Домовились?»

Я кивнула. Напруга нікуди не зникла, але страх потроху відступав.

Якщо це знайомий Яна, я можу йому довіряти. Правда?..