Розділ 50

Привид

Наступного вечора я прослизнув у гримерку Аврори перед виступом. Тихо зачинивши двері, сперся на них спиною і спіймав у дзеркалі її здивований погляд.

Вона саме закінчувала збиратись. Довге розпущене волосся струменіло хвилями, перекинуте наперед через плече. Руки лежали на краях розкішної червоної сукні на спині, намацуючи блискавку. Крихітна деталь вислизала з пальців, гублячись у складках тканини.

Якийсь час я мовчки спостерігав за стараннями зіроньки приборкати сукню. Зрештою, втомившись, вона опустила руки й струсила — мабуть, затерпли. Глянула на мене крізь дзеркало.

— Ти мене відволікаєш!

Хмикнувши, я повернув замок на дверях. Повільно наблизився, спостерігаючи за тим, як змінюється обличчя Аврори. Як розширюються темні очі. Як спокусливо розкриваються червоні губи.

Зупинившись за спиною, я поклав на стіл під дзеркалом білу троянду. Схилився до вуха, утримуючи її погляд у дзеркалі.

— Допомогти?

Наче заворожена, вона кивнула. Здається, у моєї зіроньки відібрало мову.

Повільно, насолоджуючись кожним дотиком, я ковзнув пальцями по ніжній шкірі на спині. Від оголеної шиї до самої лінії поясу. Туди, де ховався замок блискавки. Відтягнувши тканину, повільно потягнув бігунок угору.

Аврора здригнулась. Ми не відривали погляд одне від одного, але шкіра під моїми руками вкрилась сиротами. Я відчував це. Відчував її.

Я й сам ледь стримувався, щоб не розвернути її. Щоб не посадити її на стіл, завалений косметикою, і не зробити те, що вимагало тіло. Минула всього доба, а я знову потребував своєї зіроньки.

— Привиде... — здавленим голосом озвалась вона.

Я всміхнувся. Аврора тримала слово — не видавала ні крихти інформації, яку почула вчора. Не втримавшись, лишив поцілунок на відкритій шиї й відсторонився.

«Зроблено».

Вона кивнула, спостерігаючи за моїми рухами.

«Я повинен іти. Зайшов попередити. Не бійся, ти не будеш одна».

Аврора здивовано розвернулась до мене.

— Як це?

Показавши знак мовчати, я відчинив двері гримерки. Ті мало не зачепили дівчину в тісному коридорі. Відскочивши, та врізалась у стіну навпроти.

— Юля? Що ти тут робиш?

Аврора раптом обійшла мене, наближаючись до дівчини. Знадобилось кілька секунд, але я впізнав її — коханку Лопуха. Вона теж не зводила з мене очей, шокована.

Якого біса вона так дивиться?

Окинувши мене поглядом, вона відвернулась до Аврори.

— Мене попросили покликати тебе. А от чим ти займаєшся? Влаштувала тут кімнату для побачень?

Схоже, вони не ладнають.

Спина моєї зіроньки розпрямилась. Я не втручався — ця дівчина не становила реальної загрози. Лише послав їй попереджувальний погляд.

— До тебе мені далеко, — відрізала Аврора. — Передай Толі, що я зараз буду.

Обличчя офіціантки скривилось.

— Я тобі не прислуга!

Тим не менш, востаннє зиркнувши на мене, вона пішла. Зітхнувши, Аврора розвернулась до мене. Простеживши, щоб коханка Лопуха зникла за дверима, я поцікавився:

«Вона часто тебе дістає?»

Втомлено всміхнувшись, вона похитала головою.

— Не звертай увагу. Звичайна справа у жіночому колективі.

Хмикнувши, я погладив долоню Аврори й натягнув бейсболку нижче.

«Бережи себе».

— Ти теж.

Піти ніколи не було так важко. Наче якась сила не пускала. Але я не мав вибору — поки що. Востаннє глянувши на свою ранкову зорю, я змусив себе відвернутись і вийти крізь службовий вихід.

***

Аврора

Попрощавшись із Яном, я попленталась на сцену. Знання, що він не буде слухати мене з тіні, гасило бажання співати.

Репецький уже сидів за столиком, чекаючи на виступ. Толя — поруч. Невдоволений вираз обличчя останнього не залишав сумнівів — Юля вже встигла розповісти про мого візитера.

Доведеться щось вигадати, щоб він залишив мене у спокої. І сподіватись, що йому вистачить розуму не розповідати Репецькому.

Світло прожекторів сліпило сьогодні більше, ніж зазвичай. Вийшовши на сцену, я прикрила очі, радіючи можливості відгородитись від десятків поглядів. Їхня увага дратувала. Серед них не було мого Привида.

Пригадавши його загрубілі руки на своїй шкірі, я мимоволі розслабилась. Відкинувши все зайве, залишилась наодинці з музикою і заспівала*. Співала так, ніби він дивився. Ніби він слухав. Ніби у заповненому залі були лише ми удвох.

Після виступу я не спустилась до залу. Прикинувшись, що щось трапилось, кинулась до гримерки. Не хотіла бачити нікого. Не хотіла викручуватись, пояснювати, виправдовуватись. Я просто хотіла додому — туди, де мене знайде мій тихий Привид.

Та моїм планам не судилося збутись.

Вийшовши зі службового виходу, навіть не переодягнувшись, я помітила чорний мінівен. Він стояв просто перед дверима.