Розділ 49

Аврора

Від хриплого низького голосу тіло застигло.

Він знав. Чорт.

Змусивши себе відвернутись, я пройшла до ліжка. Втомлено опустилась на м’який матрац. Сперлась ліктями на коліна й сховала обличчя у долонях.

— Ми вже говорили про це...

Поруч почувся шурхіт. Стегон торкнулись теплі жорсткі долоні. У жесті не було ні краплі пристрасті — лише бажання тримати вкупі, щоб не я розсипалась. Зрозуміти замість звинуватити.

— Як далеко він зайшов?

Мимоволі всміхнувшись, я підняла голову й зустріла зосереджений погляд Привида. Він сидів навпроти навпочіпки.

— Приміряєшся, які проблеми влаштувати йому цього разу?

Коли Привид не всміхнувся у відповідь, я зітхнула. Поклала долоню йому на ледь колючу щоку.

— Він нічого не зробив. Правда. Ми лише повечеряли.

Його погляд змінився на скептичний, і я тихо розсміялась.

— Думає, що я бережу себе до весілля.

Крихітна посмішка розірвала жорстку маску на обличчі Привида. Лід тріснув. Похитавши головою, він обхопив моє обличчя долонями. Торкнувся чолом до чола.

— Я вб’ю його. Вибач, зіронько, але це вище моїх сил. Бачити, як він торкається тебе, дивиться на тебе...

Я приклала кінчики пальців до його губ, зупиняючи. В душі все тремтіло, але я розуміла — якщо покажу, як сильно насправді Репецький лякав мене, втрачу Привида.

— Я впораюсь. Скоро йому набридне і він знайде собі іншу дівчину, більш зговірливу.

Сірі очі пронизали мене наскрізь. Не знайшовши брехні, пом’якшились. Та щойно він потягнувся за поцілунком, я відсторонилась. Вигнула брову.

— Здається, ти обіцяв розповісти про себе все.

Приречено зітхнувши, Привид востаннє глянув на мої губи голодним поглядом і пружно встав. Сів поруч. Я спостерігала за ним, внутрішньо готуючись. Розуміючи — почую те, що він приховував останні десять років від усіх.

— Мене звати Ян...

Наступні кілька хвилин я мовчала, а він говорив. Говорив, не зупиняючись. Так, ніби за час, що я дала нам обом, обдумав, що сказати, а про що змовчати.

Виявилось, що він родом з маленького містечка на Чернігівщині. Його батько — водій автобуса, а мама — закрійниця на швейній фабриці. Проста сім’я, про яку ніхто й не згадає, якщо щось станеться.

Після школи Ян вирішив піти в коледж, щоб швидше отримати професію і допомагати батькам з фінансами. Вибрав інтернет-технології, бо непогано розбирався в цьому. Настільки непогано, що випадково натрапив на зашифрований сайт на іншому боці інтернету.

Що було на тому сайті, Ян не розповів. Я теж не допитувалась.

Його присутність виявили. Невдовзі по дорозі до коледжу його зупинила поліція і без пояснень доправила до дільниці. Проте в кабінеті без вікон і камер на нього чекав не поліцейський і навіть не слідчий.

Це був капітан. Знову ж  таки, що за капітан, Ян не вдавався в подробиці. Та однієї лише відрази в тоні вистачило, щоб зрозуміти — він його ненавидить.

Капітан запропонував йому роботу — елітний підрозділ, багато грошей. Можливість допомогти країні завершити багаторічну війну. Житло у столиці, володіння зброєю. Він зможе стати кимось значущим замість того, щоб лишатись ніким.

Не життя, а мрія для вух вісімнадцятирічного юнака.

Але була одна умова. Він мав офіційно померти для всіх — навіть для родини. І він погодився, наївно вважаючи, що колись служба закінчиться, і він повернеться додому.

Коли Ян зрозумів, що це назавжди, було вже пізно.

Спецслужби підлаштували аварію за містом. Машина батька — старенький Ланос — згорів. На місце водія підклали тіло з моргу зі схожими ознаками. Справу закрили в рекордно короткі терміни.

Ян був на власному похороні. Здалеку дивився, як мама плаче над закритою труною. Як схуд і осунувся батько. І не мав права навіть написати повідомлення.

Пізніше, після року тренувань і підготовки, він почав виходити на операції. Частину грошей за роботу пересилав батькам як «допомогу від держави». Сам же більше у рідне місто не повертався...

Коли я схлипнула, Ян обійняв мене і вклав на ліжко. Сам ліг поруч, обійняв. Витер мокрі щоки.

— Чому ти мовчав? Це теж вимоги служби?

Він кивнув.

— Ні голосу, ні відбитків пальців. Нічого, що може допомогти ідентифікувати нас.

Я підняла брови, роздивляючись відчужене обличчя Привида.

— Невже хтось стане витрачати стільки часу, щоб шукати зниклих родичів?

— Не вони нас шукають, — пробурмотів він.

— Інші країни?

Він кивнув. Зітхнувши, я поклала голову на міцне плече.

— Це ж треба. А я мріяла колись скупатись в океані.

У голосі хлопця вчувалась посмішка.

— Лишилась пара країн, де я ще не працював.

Тихо розсміявшись, я обійняла Яна і відчула поцілунок на шиї.