Розділ 48

Аврора

Цього разу ми приїхали не до ресторану. Виходячи з машини, я з подивом оглядала невелике судно біля річкового вокзалу. Біла моторна яхта чекала разом із власником, легко похитуючись на хвилях.

Коли він вже заспокоїться...

Холодний вітер тріпав волосся, а набережна світилась яскравими ліхтарями. Натягнувши ввічливу посмішку, я пройшла до краю дерев’яного настилу. Містер Костюм плівся позаду, мов невільний охоронець.

Щойно я наблизилась, Репецький в ідеально випрасуваному чорному костюмі ступив на край борту й простягнув мені руку.

— Вітаю, Авроро. Сподіваюсь, ти не проти невеликої прогулянки?

Хотілось послати його за кораблем, але я стрималась. Лише зморщила ніс, вкладаючи долоню в його.

— Ви ж не збираєтесь мене викрадати, вірно?

Прикладаючи усі сили, щоб чобітки на підборах не зісковзнули, я перебралась на борт. Вдихнула аромат дорогих парфумів і швидко відсторонилась. Репецький всміхнувся, помітивши це.

— Юрій, прошу. Я поверну тебе додому за кілька годин, даю слово.

Містер Костюм лишився на березі. Познайомивши з капітаном судна, який рушив відв’язувати стропи, Репецький запросив мене до задньої частини палуби. Там уже чекав накритий стіл зі стравами, накритими металевими кришками.

— У тебе немає морської хвороби?

Похитавши головою, я опустилась на білий шкіряний диванчик. Чоловік, на щастя, зайняв місце навпроти. Відкоркував пляшку й розлив вино у келихи.

Звільнившись від причалу, судно захиталось сильніше. Я інстинктивно схопилась за сидіння й помітила посмішку Репецького.

— Ти вперше на яхті?

Я мовчки кивнула. Мотор загарчав, і ми повільно рушили з місця.

Якийсь час я спостерігала, як капітан вирівняв судно й повільно повів на північ, проти течії. Потім повернулась до свого непроханого кавалера. Він сидів, закинувши одну руку на спинку дивану й збовтував у келиху темно-червоний напій.

— Подобається?

Знизавши плечима, я й собі потягнулась за келихом. Здригнулась від терпкого смаку, що осів на язику.

— Наскільки ж ти невинна дівчина... — промовив Репецький, спостерігаючи за мною.

— Ви вирішили проблеми з поліцією? — різко перевела тему я.

Здавалось, він бачив мене наскрізь, але дозволяв грати за моїми правилами.

— Вирішив, не хвилюйся. Насправді, дивний збіг— після візиту до тебе на минулому тижні наші доблесні захисники порядку знов навідались до мене в офіс. Наче прокляття якесь.

Я завмерла.

Збіг? Не схоже.

— Можливо, доля натякає вам на щось? — кутаючись у комір пальта від вітру, пробурмотіла я.

Він хмикнув. Ковтнув ще. Погляд чоловіка став жорсткішим.

— Я не вірю в долю. Ми самі ковалі свого щастя — хто має бажання і силу волі.

От упертий.

— До речі, про поліцію, — продовжив він. — Здається, твоя подруга — поліцейська?

Він уже і це знає?

— Патрульна поліцейська, — виправила я.

— Ви близькі?

— Хочете спитати, чи врятує вона вас від штрафу за перевищення швидкості? — всміхнулась.

Репецький всміхнувся у відповідь.

— Я здатен вирішити свої проблеми самостійно. То як щодо мого питання?

Відставивши келих, я відвела погляд до берега. З середини ріки знайомий пейзаж здавався зовсім іншим. Ніби ти більше не частина міста, а лише спостерігаєш віддалік.

— Дуже близькі. Ми знаємо одна одну ще зі школи. Вона мені, як сестра.

Чоловік схилив голову набік, впиваючись у мене пильним поглядом. Чому він так дивиться? Я кивнула на страви.

— Якщо чесно, я зголодніла.

Відкривши накривки, якийсь час ми їли мовчки. Салат з морськими крабами, стейки — схоже, улюблені в Репецького — запечена картопля з приправами. Закуски. Вгамувавши голод, я знову ковзнула поглядом по темній воді, що хлюпотіла об борт. Прислухалась до гулу двигуна.

Зрештою, не витримала і спитала:

— Чому ви зацікавились саме мною? Впевнена, у вас великий вибір шанувальниць.

Бізнесмен випрямив спину на сидінні й всміхнувся.

— Невже я чую ревнощі?

— Боже збав, — процідила я.

Кілька секунд він мовчав, обдумуючи моє питання. Довгі пальці крутили ніжку келиха на столі.

— Ти... інакша. Більшість жінок, яких я зустрічав, хотіли моїх грошей чи зв'язків. Тобі ж не потрібно нічого. Навіть моя увага.

— Тоді чому ви наполягаєте?

— Вважай це спортивним інтересом. Я чоловік, а ми любимо виклик.

Я нахмурилась, але промовчала.

Схоже, містер Костюм мав рацію — його бос не відступиться. Кожна відмова лише підігріває його азарт. Що ж тепер робити?

Фальшиво всміхнувшись, я зробила ще ковток. Він тим часом покрутив келих у руках і спитав:

— До речі. Артур дізнався, що біля тебе бродить якийсь хлопець. У бейсболці. Хто він?

Мої пальці мимоволі здригнулись, мало не розливши напій. Піднявши голову, я витріщилась на чоловіка перед собою.

Він дізнався про Привида. Але як? Ми ж були обережними...

Стиснувши тонку скляну ніжку міцніше, я змусила себе всміхнутись.

— А, цей? Нічого особливого. Просто один із шанувальників моєї творчості.

На щастя, тон вийшов легким і невимушеним. Я б сама собі повірила, якби не знала правду.

По обличчю бізнесмена нічого не вдалось зрозуміти. Я сподівалась, що він повірив.

Цього разу Репецький привіз мене додому особисто. Водій, отримавши мовчазний кивок, вийшов з авто, залишаючи нас наодинці.

Занервувавши знову, я схопила сумочку, готова оборонятись. Хоча що зробить сумка, коли на поясі чоловіка — явно не порожня кобура?

Хоч би Привида поруч не було...

— Авроро, — дещо втомлено зітхнув Репецький, розвертаючись до мене. — Я вже казав, що ти не повинна боятись мене.

Спіймавши мою руку, він підніс її до губ. Мені раптом стало гидко — від нього, від себе, змушеної грати у ввічливість, від самої ситуації. Та щойно я потягнула руку на себе, хватка чоловіка посилилась.

Боляче стиснувши мої пальці, він опустив їх собі на коліно, змушуючи мене нахилитись ближче до нього.