Розділ 47

Аврора

За кілька днів я повернулась додому. Бабуся пропонувала залишитись довше, але я хотіла повернутись у Київ. На сцену і... до нього. До мого Привида.

Приїхавши, попередила Толю, що співатиму завтра. Потім підхопила важку сумку й понесла до спальні. В око кинулись квіти на підвіконні.

Щось не так.

Нахмурившись, залишила речі й обігнула ліжко. На перший погляд рослини виглядали, як завжди, та все ж...

Яким чином квіти, що мали відцвісти й зав’янути, виглядали, ніби зараз — середина літа?

— Як це можливо...

Я присіла, роздивляючись молоді зелені листочки. Пелюстки, що буяли здоров’ям і кольором. Розпушену землю, наче рослини недавно пересаджували. Горщики — мої.

Від раптової здогадки мене пробрав сміх. Випроставшись, я погладила ніжні хризантеми й похитала головою.

— Ну що за хлопець...

Поки я милувалась новими рослинами, які Привид купив і пересадив для мене, у передпокої задзвонив мобільний. Я поспішила за ним. На екрані світився незнайомий номер. Всміхнувшись, я прийняла виклик.

— Ти купив мені нові квіти?

У слухавці не поспішали відповідати. Зрештою, низький голос повільно проказав:

— Моя помилка. Які квіти ти любиш, Авроро? Куплю, які забажаєш.

Я здригнулась, впізнавши голос Репецького. По спині пройшов холодок.

Ковтнувши, пробурмотіла:

— Та ні, не треба... Звідки у вас мій номер?

— Хіба ми не перейшли на «ти» останньої зустрічі? — незворушно озвався він. — Анатолій повідомив, що ти повернулась. Сподіваюсь, ти одужала?

Ну, Толя! І тут встиг!

Роздратовано зітхнувши, я притулилась спиною до стіни в передпокої.

— Так, дякую за турботу. Не переймайтесь.

— Що ж, радий чути. Тоді запрошую на вечерю сьогодні о восьмій. Артур приїде по тебе.

— Хто? І ми можемо зустрітись у барі завтра... — запротестувала я.

— Я надто довго чекав на тебе, Авроро, — спокійно, але твердо озвався він. — Артур — це «містер Костюм», як ти його прозвала.

— Але...

— До зустрічі, красуне.

Шоковано відвівши телефон від вуха, я витріщилась на екран. Репецький просто кинув слухавку! Я сердито стиснула апарат в долоні.

— Чортів мафіозі!

***

За кілька годин я виходила з будинку, вдягнена в одну з двох суконь, що пилились у глибині шафи. На плечах — пальто. На обличчі — шар косметики, що відволікав від невдоволеного блиску в очах.

Щойно я вийшла, з авто поруч вийшов містер Костюм. Приречено зітхнувши, я наблизилась, кутаючись у теплий шарф від вітру.

Він мовчав, схрестивши руки. Лише коли я потягнулась, щоб відчинити дверцята заднього сидіння, чоловік простягнув руку й зачинив їх назад.

— Зачекай хвилину.

Я зацікавлено випросталась. Містер Костюм дивився вороже — стиснуті щелепи, напружений голос. Я вигнула брову.

— Слухаю.

— Сподіваюсь, дійсно послухаєш, — хмикнув він.

Потім, відкинувши насмішку, глянув так, що я ледь втрималась, щоб не відступити на крок.

— Залиш пана Репецького у спокої. Припини крутити перед ним хвостом, мов хвойда.

Від грубих слів мої щоки запашіли жаром. Довелось зробити кілька вдихів-видихів, щоб голос не тремтів. 

— Я не просила його уваги.

Містер Костюм підступив, і я все-таки відсахнулась.

— Тоді припини ламатись і переспи з ним. Він втратить до тебе інтерес і заспокоїться.

Я задихнулась від обурення.

— Ким ти мене вважаєш? І взагалі, чому ти роздаєш мені поради? Це входить у твої службові обов’язки? Чи ти хотів би опинитись на моєму місці?

Містер Костюм скрипнув зубами. Востаннє зиркнув на мене й мовчки відчинив переді мною дверцята.

О-он воно що...

Ледь стримавши посмішку, я прослизнула в теплий салон авто. Дверцята зачинились так гучно, що я пирхнула.

Варто поїхати на цю вечерю хоча б для того, щоб позлити цього козла.