Розділ 46

Привид

Пройшло два дні, а Аврора все не поверталась. Чомусь саме зараз, коли не я був на завданні, а вона поїхала, все відчувалось інакше.

Я чекав на неї. Терпляче, як вона й просила. Сповнений рішучості довести, що вона може мені довіряти. Що я стримаю слово, яке дав.

Ще ніколи чекати не було так важко.

Увійшовши в її квартиру — я вже давно мав дублікати ключів, але ніколи не користувався — глибоко вдихнув. Її простір мав аромат квітів і чогось невловимого — дому. Справжнього, де люблять і чекають.

Роззувшись, пройшов у спальню. Різнокольорові квіти у горщиках мали трохи занедбаний вигляд — листя пожовтіло, а пелюстки в’янули.

Я нахмурився. Моя зіронька засмутиться, якщо її улюблені рослини пропадуть.

Знайшов у кутку лійку з довгим носиком, набрав води. Полив горщики, сподіваючись, що все роблю вірно. Подумавши, полив ще раз. Щоб напевно.

Захопивши вже несвіжий букет троянд з кухні, я тихо вийшов з квартири. Тиснява у грудях стала трохи легшою.

Викинувши букет, поїхав на тренування. Нових операцій поки не було. Я майже шкодував, що не маю, на що відволіктись.

У спортзалі було незвично людно. Серед чотирьох співслужбовців погляд вихопив Мете. Поруч — Кіра. Коли я увійшов, вона саме поклала руку на плече хлопця, всміхаючись.

Я стиснув зуби. Кивнув двом іншим Привидам — Глібу й Богдану. Останній, помітивши мене, залишив напарника й пішов за мною до бігової доріжки.

Я зупинився, озирнувшись до русявого чоловіка. Він був найстаршим серед нас, тому мав деякий авторитет. В підрозділі його поважали.

«Капітан питав про тебе».

Дивно. Зазвичай він просто присилає повідомлення з наказом зайти.

«Він викликав мене?»

Богдан похитав головою. Периферійний зір вловив рух — Мете рушив до нас.

«Ні. Розпитував про твою поведінку останнім часом. Вирішив, ти маєш знати».

Дідько!

Що, як він дізнався про Аврору? А вона сама за дві сотні кілометрів від мене. Там, де я не можу її оберігати!

Мете тим часом зупинився поруч. Оцінив наші напружені обличчя.

«Про що говорите?»

Подякувавши, я дочекався, поки Богдан відійде подалі. Кивнув хлопцю в бік коридору. Вийшли.

«Капітан ще розпитував про мене? Ти розповів йому про неї?»

На всяк випадок я не вказував ім’я зіроньки. Мете й так зрозумів, про кого я питав.

Хлопець похитав головою.

«Питав, як пройшло останнє завдання. Після того, як ти вийшов з кабінету, змусив мене переповідати все з самого початку. Я нічого не сказав про твою співачку».

Стиснувши кулаки, я озирнувся. Нас ніхто не бачив — навіть Кіра поруч не маячила. Впевнившись, що ми одні, тихо видихнув і стиснув плече Мете.

«Дякую».

Знизавши плечима, він мотнув кучерями в бік спортзалу.

«Ти ж теж не розповів про Кіру».

Хмикнувши, я повів його назад.

«Мені потрібен живий напарник».

***

Щоб зайняти вільний час, я знову зв’язався зі знайомим в службі безпеки. Нас пов’язували багаторічні стосунки двох людей, що час від часу «допомагають» одне одному там, де інший не може дотягнутись.

Ось і зараз я не міг дотягнутись до Репецького без наслідків.

Ввечері, зустрівшись у дешевій «наливайці» на околиці міста, я швидко пояснив, чого хочу. Однак цього разу Кирило похитав головою.

— Посадити його я не зможу.

Я примружився.

«Скільки?»

Відпивши кислу каву, він скривився. Оглянув «контингент», що саме доходив до кондиції.

— Справа не в грошах. Влаштувати дрібні неприємності, зіпсувати настрій — це легко. Але довести справу до суду й отримати вирок — зовсім інша справа. Репецький купить будь-якого суддю, а кого не зможе — прибере й замінить на більш гнучкого.

Стиснувши щелепи, я відкинувся на спинку стільця. Та рипнула, але витримала.

«То що? Нічого не можна зробити?»

— Ти знаєш, як високо сидить його брат. Тому... вибач, але цього разу тобі доведеться вирішувати питання самому.

Дідько.