Розділ 45

Аврора

На очі навернулись сльози. Рвано видихнувши, я обхопила Привида за стан і притислась так сильно, як тільки могла.

— Авроро?

Ніхто не промовляв моє ім’я так м’яко. Так ніжно. Так лагідно.

Схлипнувши, я сховала обличчя на грудях Привида. По трасі пронеслась машина, не зупиняючись. Холодний осінній вітер забирався під комір пальта, шумів у пожовклому листі. А я почувалась затишно, бо нарешті знайшла його — того самого.

Якийсь час ми так і стояли, всотуючи нові почуття. Долоня Привида розміреними рухами погладжувала мою спину. Мої руки натомість стискали шкіряну куртку.

Зрештою, він обережно відсторонився. Обхопив моє обличчя, пальцями витираючи мокрі щоки. Примружився.

— Чому ти втекла насправді? Справа ж не лише в бабусі.

Рвано зітхнувши, я дозволила рукам впасти. Зустріла погляд Привида.

— Мабуть, усе одразу. Твої таємниці, мої зобов’язання... Я заплуталась. Мені потрібен час, щоб все обдумати.

— Що саме?

Свої плани на майбутнє.

Вивільнившись із теплих пошрамованих долонь, я відвела погляд до села, що виднілось неподалік.

— Усе. Тому, будь ласка, дай мені побути на самоті. А коли я повернусь додому, ти все мені розкажеш. Більше ніяких таємниць і недомовок!

Привид зітхнув так приречено, що я мимоволі всміхнулась. Підхопив мою сумку з землі й кивнув на свою машину.

— Ходімо. Довезу тебе до будинку бабусі.

Я хитро примружилась, порівнявшись із ним.

— Хочеш дізнатись, де я буду жити?

Настала його черга всміхатись. Здогадавшись, я пирхнула.

— Ти вже знаєш, так?

Замість відповіді він відчинив переді мною дверцята машини.

***

— Аво, ріднесенька моя!

Бабуся зустріла мене на порозі. Опустивши дорожню сумку на дощату підлогу, я потонула у теплих обіймах. Знайомий з дитинства запах ромашки миттю повернув у часи, коли життя було простим і зрозумілим. З кухні долітав запах свіжоспечених пиріжків із вишнями — моїх улюблених.

Обережно стиснувши її у відповідь, я відсторонилась. Перевзулась у м’які капці, що носила тут завжди. Оглянула бабусю, відмічаючи нові зморшки в кутиках очей і улюблену, трохи потерту вовняну жилетку поверх цупкої сукні.

— Привіт. Я скучила.

— Я теж скучила, сонечко. Я теж.

Оглянувши мене з голови до ніг, вона всміхнулась і повела мене до вітальні.

— Бачу, ти нарешті почала нормально їсти. Он і щічки з’явились!

Пригадавши, хто тепер піклувався про вміст мого холодильника, я почервоніла. Бабуся помітила і хитро примружилась.

— Зізнайся, ти зустріла когось особливого? І по телефону зранку голос був дивним...

Всміхнувшись, я опустилась на старий скрипучий диван. Роззирнулась, оглядаючи незмінний інтер’єр — диван з картатим покривалом, крісло поруч і старий телевізор на тумбі. В кутку — ікони під рушником. На невеликому вікні білі фіранки, а поруч — з десяток горщиків різного розміру.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки особливого...