Розділ 44

Аврора

Низький хриплий голос посилав вібрації під шкіру. Я мимоволі здригнулась.

Відступила на крок, потребуючи простору. Думати поруч із Привидом було складно. Відвернулась, оглядаючи золоте вбрання на деревах.

Глибоко вдихнувши, спитала:

— Чому ти приїхав сюди?

— А ти?

Насупившись, я зиркнула на Привида. Він не злякався — лише схилив голову набік, розглядаючи мене. Я вперто склала руки перед собою, чекаючи. Зрештою, він глибоко зітхнув.

— Я приїхав за тобою.

Зрадницьке серце затріпотіло від його слів. Зціпивши зуби, я трималась.

— Навіщо?

Роззирнувшись, Привид кивнув на машину, що стояла трохи віддалік.

— Ходімо, я відвезу тебе додому.

Пирхнувши, я підхопила свою сумку й випросталась.

— Дякую, але я не поїду додому!

Гордо розправивши плечі, рушила по дорозі до села. Та не пройшло й хвилини, як мене обхопили сильними руками. Сумка, вислизнувши, полетіла на потрісканий асфальт.

— Відпусти!

Розвернувшись у обіймах, я заліпила Привиду дзвінкого ляпаса. Завмерла, злякавшись того, що зробила, але він лише всміхнувся. Здавалося, він не відчував болю — чи, навпаки, приймав, як належне.

Його посмішка здійняла в душі хвилю гніву.

— Залиш мене одну!

— Ти сама дозволила мені бути поряд.

— А якщо я передумала?

Я запручалась, та він не відпустив. Лише різко розвернув, поки спина не притислась до стовбура найближчої берези. Шершава кора впивалась у лопатки навіть крізь тканину пальта. 

Закопавшись у волосся на потилиці, Привид наблизив наші обличчя. Всі думки і протести розчинились, коли губ торкнулось його тепле дихання. 

 — Місце поряд із тобою — моє. Мій привілей. Моє право. Ніхто його не забере — навіть ти сама.  

Я затремтіла від його слів. Від його близькості, від запаху шкіри, що змішувався з гірким запахом листя. Всі почуття загострились. Тому, коли його погляд впав на мої губи, я й сама потягнулась назустріч.

Перший доторк — мов електричний розряд. Хватка Привида на моєму волоссі й талії посилилась. Я мала б пручатись, але думала лише про одне — щоб не відпускав ніколи.

Ніби прочитавши мої думки, він поглибив поцілунок. Очі — розплющені.

Чому це відчувалось так інтимно? Дивитись одне на одного, цілуючи. Більше, ніж оголеність. Глибше, ніж близькість.

Коліна підкосились. Вхопившись за шию Привида, я практично повисла на сильних руках. Лише тоді він зупинився, крадучи моє збите дихання.

Все так само не відводячи погляду, хрипло пробурмотів:

—Ти — моя, зіронько. Цього не змінить ні час, ні місце.

Здавшись, я кивнула. Сил і бажання сперечатись не лишилось. Та й навіщо заперечувати те, що й так очевидно?

Глибоко вдихнувши, я відсторонилась. Думала, прийняття зробить мене вразливою, але все сталось навпаки — я здобула силу і впевненість. Ніби зненацька відчула тверду опору під ногами.

Сперлась на стовбур берези, розглядаючи напружене обличчя Привида. Очі, що світились ніжністю. Дивовижний контраст.

— Повертайся у Київ, будь ласка.

Ніжність змінилась недовірою. Поки він не почав сперечатись, я продовжила:

— Я приїду за кілька днів. Мені треба час, щоб обдумати все... Та й за бабусею скучила. Хочу приділити час їй. А потім, коли повернусь, ти мені все розкажеш.

Хмикнувши, Привид випростався й всміхнувся.

— Хочеш сказати, якщо залишусь, будеш думати лише про мене?

Я пирхнула.

— Ну ти й нахаба!

— Але ти кохаєш мене.

Я завмерла. Слова повисли між нами, оглушливі, мов грім.

Привид притулився чолом до мого чола. Схилив голову, залишаючи ніжний поцілунок у куточку моїх губ. Тихо промовив:

— Все гаразд, зіронько. Можеш сердитись, скільки хочеш. Можеш сваритись. Навіть бити — я ніколи не ображу тебе.

Від хриплих слів серце забилось сильніше. Я вражено підняла голову, зустрічаючи теплий погляд Привида.

— Адже я теж кохаю тебе.