Розділ 43

Аврора

— Що означає «ти не приїдеш»? А виступати знову хто буде, я?

Уявивши Толю на сцені бару, я пирхнула.

Старенький автобус повільно тягнувся дорогою, підстрибуючи на вибоїнах. Хлопець збоку, з вигляду на пару років молодший, вкотре скосив очі, явно прислухаючись до моєї розмови по телефону.

Відвернувшись до вікна, я понизила голос.

— Подзвони хлопцям з рок-гурту. Вони завжди готові підзаробити.

— Аво, не клей дурненьку! — забурчав Толя. — Люди чекають тебе!

— Хочеш сказати, Репецький чекає? — пробурмотіла у відповідь. 

У слухавці протяжно зітхнули.

— Він теж.

Я роздратовано хмикнула.

— Передай йому, щоб більше до мене додому не приходив!

— Знаєш що? От сама йому й скажеш, якщо така смілива!

Втомившись від суперечок, я коротко попрощалась і завершила дзвінок.

Як і очікувалось, Толя зовсім не зрадів, що я поїхала до бабусі. Довелось вигадувати, що сталась надзвичайна ситуація. Вона й сталась, але зовсім не така, як він подумав.

Сховавши телефон у сумку, я роззирнулась по переповненому салону. Ніхто не звертав на мене увагу, заклопотані своїми справами. Знову спіймавши погляд хлопця в сусідньому ряду, я демонстративно відвернулась.

Хай розвіє нудьгу з кимось іншим. Я вже маю...

Запнувшись у власних думках, я прикусила губу.

Мало не подумала, що маю коханого. От наївна. Ми досі не розмовляли про почуття, а я вже набудувала мрій. Навіть не помічаючи, що мене просто водили за ніс.

Невже я так мало важила для Привида, що він навіть розмовляти зі мною не схотів? Чи йому було весело потішатись наді мною?

За півгодини попереду показалась знайома старенька зупинка, оточена лісом. Поруч — вузька дорога до села довжиною з кілометр.

Гукнувши водію, щоб зупинився, я потягла важку сумку по проходу до дверей. Та щойно ті відчинились, завмерла на східцях. Пальці, якими трималась за поручень, ослабли.

На мене вже чекали.

Як він тут опинився? Як дізнався, де мене шукати? Чому...

В сірих очах застигло напруження. Неквапливо наблизившись, Привид забрав мою сумку і простягнув вільну руку.

Я так і стояла, мов статуя — лише розглядала його суворе обличчя під каптуром чорного худі. Поверх — шкіряна куртка. Та сама, від запаху якої паморочилась голова.

Коли я похитнулась, Привид спіймав мене за талію. Притис до себе, відриваючи ноги від сходів. Виніс назовні. Я машинально вхопилась за тверді плечі, відчуваючи, як всередині бушує боротьба.

Автобус, чхнувши димом наостанок, поволі рушив далі.

Не відпускаючи, Привид відніс мене під безлюдний навіс зупинки. Повільно нахилився, дозволяючи сповзти по його тілу вниз. Сам тим часом закопався обличчям у моє волосся.

Від глибокого вдиху по тілу пронеслась хвиля солодких мурашок.

Як важко встояти перед ним. Він був більше, ніж просто чоловіком. Більше, ніж людиною, що так незвично увірвалась у моє життя. Це лякало і притягувало одночасно.

Остання думка привела до тями.

Різко пхнувши плечі, за які трималась, я вирвалась з обіймів. Привид відпустив, навіть не думаючи втримувати. Розуміння, що він дозволив мені вирватись, злило ще більше.

— Як ти мене знайшов? — процідила крізь зуби.

Помітивши, що він підняв руки, збираючись відповісти жестами, я зірвалась.

— Говори зі мною! Говори! Досить брехні!

В світлих очах Привида майнула провина. У мене затремтіли губи, коли він опустив руки. Коли зітхнув так приречено, ніби я винесла йому вирок.

Пильно оглянувши безлюдну місцевість і ліс довкола, він врешті-решт озвався:

— Це моя робота.