Розділ 42

Привид

Крізь приціл гвинтівки я бачив, як чоловік з блискучою лисиною вийшов зі спальні в одному халаті. Схоже, ми його розбудили.

Яка прикрість. Заспаний він буде не таким активним. Але нічого, зараз прокинеться.

Наче у відповідь на мої думки, світло в будинку заблимало. Мерехтіння й справді нагадувало світломузику. Я навіть вловив якийсь ритм.

Чоловік оглядався на світильники, явно не розуміючи, що відбувається.

У вусі пролунав механічний голос:

«Щось йому не сподобалась наша дискотека. Може, додати музику?»

Всміхнувшись, я ще раз стукнув по навушнику, не відриваючи погляд від прицілу.

За кілька секунд з будинку долинули важкі біти. Мете любив фонк — мені часто доводилось чути це знущання крізь його навушники.

Господарю, схоже, така музика теж не припала до смаку. Той вже бігав з одної кімнати до іншої, паралельно намагаючись вимкнути світло й звук.

Не вийде. Перед початком Мете перебрав контроль за системою розумного будинку на себе. Ще й пароль змінив, щоб йому не заважали.

Голосу чутно не було, але по губах «клієнта» я розібрав лайку.

Тепер моя черга.

Вклавши приклад на плече зручніше, зняв запобіжник.

Перший постріл — у люстру біля цілі. Та звалилась на підлогу, розсипаючи кришталь по коридору.

Чоловік кинувся вбік, шоковано втупившись у розбитий світильник.

Так не піде.

Другий постріл — у картину поруч.

Підскочивши, мов заєць, він рвонув у протилежний бік.

Отак краще.

Простеживши маршрут — до сходів на перший поверх — я послав наступну кулю у зачинені двері попереду.

Ціль різко зупинилась, зашпортавшись у капцях. Один злетів, коли чоловік розвернувся й дременув назад.

А він не надто розумний. Міг би вже й додуматись сховатись у котрійсь із кімнат.

У моїй кишені коротко завібрував телефон. Я не звернув увагу.

Четверта куля влучила у скляну вазу з квітами. Чоловік пригнувся, сподіваючись, що це його врятує.

У вусі залунав механічний голос:

«Твоя співачка тікає!».

У грудях застрягло дихання. Майже не дивлячись у приціл, я послав останню кулю в ціль. Поки ватажок дилерів падав, я вже витягав з кишені телефон.

Мете переслав чорно-білий кадр. Я одразу впізнав вхід до під’їзду Аврори. На зображенні вона виходила з будинку. В руках — велика дорожня сумка.

Дідько!

***

Аврора

Він може говорити!

У дорожню сумку полетів теплий светр.

Як він міг!

За светром полетіли спортивні штани.

Я стільки часу витратила, щоб вивчити жестову мову! А він весь цей час лише прикидався!

Наступною стала піжама.

А я ще хвилювалась за нього...

Стиснувши в руках чисті шкарпетки, я опустилась на ліжко. Глянула на майже зібрану сумку біля ніг.

До самого ранку я не зімкнула повіки. Хриплуватий шепіт, що залишив по собі Привид, досі стояв у вухах.

Він сказав, що не залишить мене одну. Чому він раптом це сказав? Щось сталося?

Похитавши головою, я пожбурила шкарпетки до решти речей. Він навіть імені свого досі не сказав, то чому я маю хвилюватись за нього зараз?

Виходить, я взагалі нічого про нього не знаю! Може, він не працює на державу, а такий самий бандит, як Репецький? Варто згадати лише його «розмову» з Толею.

Що, як він нашкодить і мені?

Частина мене розуміла, що я перегинаю палицю. Та я не збиралась тамувати емоції — не цього разу. Занадто великою стала ця брехня.

Тому, щойно годинник показав сьому ранку, я подзвонила бабусі. Вона не задавала зайвих питань — у нас буде час поговорити, коли приїду.

За годину я вже виходила з квартири, тягнучи за собою важку сумку. Проминула безглузду камеру відеонагляду біля під’їзду і рушила до автобусної зупинки.

Досить з мене таємниць.