Розділ 39

Аврора

Заваривши таки чай, Привид повів мене у вітальню. Вклав у руки чашку й сів поруч, потягнувшись за пультом. Впізнавши на екрані знайому заставку з замком і зіркою над ним, я посміхнулась.

Привид пам’ятав усі мої звички.

Дочекавшись, поки він вмоститься поруч, я приглушила звук і віддала йому блокнот. Він зиркнув так приречено, що я розсміялась.

— Це записник, а не бомба.

Судячи з виразу обличчя, зараз він був би не проти другого варіанту.

Здавшись, перегорнув нову сторінку. Сприйнявши це за добрий знак, я задала перше питання:

— Яка у тебе робота?

Щелепа Привида стиснулась. Я фізично відчувала, як він долав супротив. Зрештою, ручка торкнулась аркуша.

«Спецоперації».

Я нахмурилась.

— Які?

«Не можу розповісти, вибач. Державна таємниця».

Пригадавши, як він недавно прийшов поранений після вибуху в торговельному центрі, я посовалась.

— Наприклад... ловиш терористів?

Скинувши брови, він відповів:

«Серед іншого».

Схоже, більше я не дізнаюсь.

— Гаразд. Тоді... чому ти сказав, що у тебе немає батьків, а твоїх батьків — сина?

Кліпнувши, Привид якийсь час просто дивився на мене. Я теж не відводила погляд, даючи йому час зібратись з думками.

Мабуть, він ще нікому про це не розповідав. Я могла лише уявити, як важко відкриватись після всього, що він пережив.

За хвилину Привид опустив погляд до блокнота. Я стежила, як рука виводила слово за словом, поки на екрані тихо йшов мультфільм.

«Так було треба. Після аварії їм сказали, що я загинув. У мене навіть могила є. Насправді тоді я вступив у підрозділ, і все було організовано навмисне».

Я шоковано прикрила рот долонею, перечитуючи друковані літери.

— Але навіщо так вчиняти? Навіщо змушувати їх переживати таке?

«Тому що я мав померти для всіх».

Що це за жорстока система? Я вже ненавиділа її.

— Ти нарешті скажеш своє ім’я?

Помітивши провину на обличчі Привида, я зітхнула.

«Чому саме мультики? Чому не серіали чи фільми?»

Схоже, більше він нічого не розкаже. Глянувши на екран, я знизала плечима.

— В них більше правди. Грі акторів я не вірю. Хай як добре — чи погано — вони грають... це гра.

«Мультфільми не завжди добрі. Вони теж бувають жорстокими».

Відставивши чашку на журнальний столик, я лягла головою на коліна Привида. Відчувши у волоссі обережні дотики, задоволено примружилась.

— Знаю. Але й життя теж буває жорстоким.

Поклавши записник на широкий підлокітник, Привид написав:

«Чому ти не поїхала з мамою в Англію?»

Я здивовано підняла брови.

— Звідки ти... Неважливо, — пирхнула я.

Настала моя черга мовчати, обдумуючи відповідь. Привид не поспішав, ледь відчутно погладжуючи моє волосся.

— Моя мама... У нас завжди були складні стосунки. Загалом, я лише заважала їй.

Пригадавши, як швидко вона зібрала речі й поїхала, а потім вийшла заміж, я хмикнула. Сліз давно вже не лишилось. Лише загрубіла образа іноді нагадувала про себе, мов скалка в пальці.

— Думаю, вона була рада здихатись мене, щойно мені виповнилось вісімнадцять.

Долоня Привида перемістилась мені на щоку. Піднявши на нього погляд, я невесело всміхнулась.

— Знаєш, я не шкодую, що вона кинула мене. Мама обожнювала роздавати непрохані поради і вказувати всім, як їм жити. Я терпіти цього не могла. Навіть не знаю, як у бабусі виросла така донька.

Схиливши голову набік, Привид погладив мене по щоці. Обличчя залишалось безпристрасним, як завжди, але в світлих очах вирували мільйони емоцій.

«Ти спілкуєшся з бабусею?»

Прочитавши нове питання, я всміхнулась — цього разу тепло.

— Я її обожнюю. Вона, Олена і Толя — єдина моя сім’я.

«Олена — та дівчина, з якою ти снідаєш у кафе?»

— Іноді я забуваю, що ти сталкер, — весело пирхнула я. — Так. Вона більше, ніж просто подруга для мене.

Тіло Привида під моєю головою перетворилось на камінь. Кілька секунд він дивився на мене, нахмурившись. Потім написав:

«Наскільки більше, ніж подруга?»