Розділ 38

Аврора

Помітивши, що Привид завмер, я простежила за його поглядом. Він дивився на пакет, який я так і залишила на кухні ввечері. Пакет, який привіз Репецький.

У грудях похололо.  

Привид повільно озирнувся. По очах, в яких лютував шторм, я зрозуміла — він знав. Знав, хто тут був.

Напружені пошрамовані пальці стиснули ручку, коли він схилився над блокнотом.

«Залишайся тут».

Навіть не глянувши, Привид рушив до передпокою.

Він мене покине?

Кілька секунд я сиділа, намагаючись побороти відчай, потім кинулась за ним. Він встиг взутись і саме зняв куртку з гачка, коли я схопила його за передпліччя. Ігноруючи біль у горлі, попросила:

— Не йди! Я його не кликала, чесне слово! Він сам припхався!

Привид зупинився. Здивовано озирнувся, досі розгніваний. Висмикнувши руку з-під моєї, схопив мене за потилицю й врізався в мої губи.

Затремтівши чи то від жару, чи від страху, я відповіла. Обхопила дужі плечі, втискаючись в його тіло своїм. Хотіла злитись, щоб він більше ніколи не смів залишати мене одну.

Жорсткий поцілунок спалював зсередини. Рука на моїй талії нагадувала сталевий канат. Губи пульсували від того, як Привид заявляв свої права.

Я не протестувала. Навпаки, відповідала ніжністю на жорсткість. Ласкою на грубість. Коханням на гнів.

Я перемогла.

Заспокоївшись, ми тримали одне одного. Дивились очі в очі. Дихали одним повітрям.

Зрештою, Привид послабив обійми, а потім і зовсім відпустив мене. Глибоко зітхнув. Кивком вказав на кухню. Від полегшення запаморочилось у голові.

Він не піде.

Впавши на стілець, я простежила за Привидом. За тим, як він ввімкнув чайник. Як знайшов коробку з чайними пакетиками і поклав один у чашку. За рухами — різкими й точними. Досі сердився.

Я опустила очі на свої пальці, зчеплені в замок на колінах.

— Я не знаю, чому Репецький вчепився в мене. Я його не кликала.

У поле зору потрапили ноги Привида. Піднявши голову, помітила, що він знову потягнувся за блокнотом.

«Я ніколи не звинувачував тебе, зіронько. І не збирався залишати. Ніколи».

Тихо видихнувши, я спитала:

— Тоді куди ти йшов?

Чоловіча щелепа стислась. В очах знову прокинувся гнів, і мене осяяла здогадка. Дихання застрягло в легенях від жаху.

— До нього? Що б ти зробив?

Привид всміхнувся кутиком губ.

— Убив би його? — прошепотіла я. — Але ж він бандит! У нього зброя!

Те, як розважливо хлопець підняв брови, навело мене на питання, яке я досі оминала навіть подумки.

— А ти вже... робив це?

Жорстка маска повернулась.

Відмовляючись здаватись, я встала й обхопила обличчя Привида долонями. Погладила вилиці великими пальцями.

— Будь ласка... Довірся мені.

Він не поворухнувся. Навпаки, застиг, мов статуя.

Як довго він буде приховувати від мене своє життя? Чи розуміє він, як важко любити того, про кого нічого не знаєш? Того, хто може зникнути, а ти навіть не знатимеш, кого і де шукати.

Мій зір розплився. Перша сльозинка скотилась по щоці. Привид нахмурився, простеживши за нею.

— Довірся мені. Дозволь пізнати тебе. Будь ласка.

В сірих очах щось невловимо змінилось. Відгукнулось.

Повільно, ніби проти волі, Привид кивнув. Сильні руки загорнули мене в обійми. Я вдоволено зітхнула, прислухаючись до серцебиття під вухом.

— Дякую.