Розділ 37

Привид

Відчувши доторк до волосся, яке я прибрав з її щоки, Аврора розплющила очі.

Ну от, розбудив.

Якась мить знадобилась, щоб сфокусувати погляд і розгледіти мене. Я сидів на ліжку поруч, не вмикаючи світла. Поспішав, щоб встигнути на її виступ, але не вийшло.

— Привиде? — хрипко пробурмотіла вона.

Протерши заспані очі, зіронька потягнулась до лампи на приліжковій тумбі. Клацнув перемикач, і спальню залило тепле приглушене світло.

— Ти щойно прийшов?

Я кивнув. Потягнувся, щоб знову погладити ніжну шкіру на рум’яній щоці... і відчув жар.

У неї температура?

Приклав долоню тильним боком до чола. Так і є. Гаряча.

Дідько! Моя ранкова зоря потребувала турботи, а мене не було поруч!

«Як ти почуваєшся?»

Прослідкувавши за моїми жестами, Аврора нахмурилась. Глянула на мене спантеличено.

— Я не кашляю...

Схоже, вона не зрозуміла, коли я поклав долоню на грудну клітку, а потім вказав на неї.

Витягнувши з кишені телефон, відкрив нотатки. Надрукував питання, повторив жестами і показав переклад. Зіронька смішно зморщила ніс.

— Ой... Нормально. Лише горло болить. Температура — і та невисока.

Не пройшла їй даром витівка з купанням в озері. Зітхнувши, я нахилився і залишив поцілунок на гарячому лобі.

«Ти співала?»

Вона похитала головою. Глянула на мене з-під довгих вій.

— Залишишся на ніч?

Як вона могла сумніватись?

Роздягнувшись, я ліг поруч. Обійняв її тепле тіло, притискаючи до грудей. Зіронька поклала голову мені на плече, роздивляючись так жадібно, як і я її.

Минуло лише два дні, а я вже сумував. Тому зараз вбирав кожну дрібницю, кожну деталь її обличчя.

Зрештою, повіки Аврори поважчали. Невдовзі вона вже спала. А я продовжив милуватись нею у світлі лампи, поки вистачило сил.

***

Ранок почався о шостій, як завжди. Багаторічний режим і дисципліна вимагали тренування. Оскільки залишати Аврору я не збирався, довелось обмежитись її вітальнею. Знову.

За кілька годин у сусідній кімнаті почулись кроки. Пригадавши, як зіронька спостерігала за мною минулого разу, я всміхнувся. Випростався й розвернувся.

Вона вже визирала з-за одвірка. Потайки.

Я всміхнувся знову. Вона почервоніла й увійшла, прочистивши горло і вдаючи невимушеність. Та я помітив, як вона ледь помітно скривилась від болю.

Наблизившись, приклав палець до її губ. Аврора здивовано підняла на мене очі. Тоді я потягнувся за телефоном. Хотів впевнитись, що вона все зрозуміє вірно.

«Нічого не говори, зіронько».

Прочитавши написане, вона нахмурилась і — звісно ж — не послухалась.

— Я думала, тобі подобається мій голос.

Як вона могла подумати, що я не хочу її чути?

Важко зітхнувши, я підняв її на руки. Аврора здавлено зойкнула, а я вже ніс її на кухню. Всадив на стілець, де зазвичай сидів сам, і потягнувся за блокнотом. 

Мені подобалось там писати. Так я міг залишити бодай якийсь слід у житті Аврори. Нагадування про себе.

«Твій голос змушує мене жити, зіронько. Тому ти не маєш права його втратити».

Залишивши Аврору обдумувати моє зізнання, я випростався. Вже збирався заварити чай, коли помітив на стільці по той бік стола пакет.

Погляд мимоволі зачепився за логотип мережі магазинів, де продавали товари для багатіїв.

У спальному районі моєї зіроньки таких не було. Та й не стала б вона витрачати шалені гроші на фрукти, які можна купити будь-де. Я досі пам’ятав перший шок, коли відчинив її холодильник і побачив лише пачку масла і два яйця.

Тоді хто це купив?

Подруга? Можливо.

Лопух вчора ввечері займався баром.

Бар...

Від здогадки в грудях заворушилось неприємне відчуття.

Репецький. Він приходив до моєї зіроньки?