Розділ 36

Аврора

Рвано видихнувши, я потерла гарячий лоб. Обвела поглядом спальню, затримавшись поглядом на чорній бейсболці на комоді. Привид залишив її вдома, бо я попросила не вдягати в подорож, а от забрати забув.

Пояснювати Репецькому, що у мене робить чоловіча річ, я не збиралась. А він точно поцікавиться.

Зиркнувши на зачинені двері, я рвонула до комоду. Схопила бейсболку і кинула у шафу. Від поспіху зачепила вішалку. Та заторохкотіла на дні шафи так гучно, що я втягнула голову в плечі.

Перевіривши, чи не вривається мій непроханий гість, швидко перевдягнулась у джинси й светр. Волосся зачесала у високий хвіст. Впевнившись, що виглядаю достатньо презентабельно, відчинила двері й різко зупинилась.

Просто за ними, спираючись на одвірок, стояв мій непроханий гість.

— Здається, я чув якийсь шум.

Він весь цей час стояв за порогом?

Стиснувши зуби, я відступила на крок. Схопилась за ручку, збираючись зачинити двері, якщо той спробує наблизитись. Близькість ліжка за спиною нервувала.

— Вішалка впала.

Глянувши мені за спину, чоловік обвів поглядом спальню.

— Не покажеш свою кімнату?

Розкатав губу!

— Я не впускаю сюди...

Я різко урвалась, мало не сказавши «абикого». Репецький тим часом підступив на півкрока ближче. Ще не в спальні, але вже на порозі.

Повільно простягнув руку, перевіряючи мою реакцію. Поклав мені на плече. Я ледь стрималась, щоб не струсити чужий дотик.

— Кого? — ніби граючись, спитав він.

— Пане Репецький, це трохи складно...

Спробувала пройти повз, але він не віддав ні сантиметру. Так і стояв, не зводячи з мене пильного погляду.

— Я ж просив, називай мене просто Юрієм. Що складно, красуне?

Зібравшись з духом, я випалила:

— Я не спатиму ні з ким, крім свого чоловіка!

В передпокої повисла важка тиша. Погляд бізнесмена змінився на недовірливий.

— Ти... ніколи...?

Старанно відганяючи спогади, як мліла в руках Привида ще минулої ночі, я вдала сором’язливість. Потупила очі, розглядаючи напружені пальці.

— Так... Для мене це дуже важливо.

Ще кілька секунд минули у мовчанні. Нарешті Репецький глибоко вдихнув. Відступив, жестом запрошуючи мене до вітальні.

— Я поважаю це, Авроро.

Полегшено видихнувши, я рушила вперед. Пройшла повз, коли в спину вдарило раптове:

— І тепер просто обов’язаний завоювати не лише твоє серце, а й руку.

Завмерши на пів кроці, я кинула, не озираючись:

— Зачекайте у вітальні. Я зроблю чай.

За кілька хвилин ми вже сиділи у вітальні. Репецький — у кріслі, оглядаючи моє помешкання. Я — на дивані, щоб нас розділяв журнальний столик.

Він мовчав, я теж. Ніякова пауза затягнулась.

Зрештою, чоловік відставив чашку й потягнувся до внутрішньої кишені піджака.

— Я збирався віддати це після виступу, але так навіть краще. Сподіваюсь, у тебе не виникло проблем, коли нашу вечерю перервала поліція? Ти так раптово зникла.

Я повільно похитала головою, не зводячи погляду з плаского квадратного футляру в руках Репецького.

Невже він казав серйозно про руку і серце?

— Що це? — просипіла я. Голос кудись зник.

— Подарунок і вибачення.

Відкривши кришку, він розвернув футляр до мене. Всередині, виблискуючи крихітними діамантами, лежало витончене кольє.

Чорт забирай, воно, мабуть, коштує, як вся моя квартира!

Я захитала головою.

— Не треба. Мені не треба...

— Треба, — наполягав бізнесмен. — Прийми, щоб я знав, що ти не тримаєш зла. Інакше ображусь.

Якийсь час я мовчала, вперто дивлячись на нього. Він теж не відводив твердого погляду. Не залишаючи мені вибору — знову.

Невдовзі Репецький пішов. А я пожбурила коштовний подарунок у нижній ящик комоду, яким майже не користувалась.

— Чорти б забрали вас із вашими дарунками...