Розділ 34

Привид

Не вперше я прокинувся, тримаючи в руках свою ранкову зорю. Та цей раз — особливий.

Спостерігаючи, як за цупкими шторами починається день, я насолоджувався рівномірним диханням Аврори. Її вразливістю. Її довірою. Але це накладало й відповідальність — вона чекала моєї довіри у відповідь.

Зітхнувши, я закопався обличчям у її волосся. Глибоко вдихнув, обіймаючи зіроньку міцніше. Так, щоб між нами не лишилось нічого — ні простору, ні таємниць.

За сніданком Аврора не припиняла посміхатись, а я — милуватись нею. Її радість зігрівала краще, ніж ранкова кава. Дівочі щоки палали, хоч я її навіть не торкався, сидячи навпроти.

Зрештою, вона зиркнула на мене поверх чашки.

— Чому ти так дивишся?

Не встиг я відповісти, як у кишені джинсів завібрував телефон. Розблокував, відчуваючи на собі зацікавлений погляд.

К: «В штаб. Негайно».

Вмієш ти спаскудити ранок, капітане.

— Щось не так?

Піднявши голову, я глянув на зіроньку. Жоден м’яз на моєму обличчі не ворухнувся, але вона все одно вловила зміну настрою. Я похитав головою.

«Все гаразд. Ти закінчила снідати?»

Аврора повільно кивнула.

«Ходімо. Я маю повернутись у місто».

Вклавши незвично теплу долоню у мою, вона підвелась. Озирнулась на відвідувачів ресторану, що не звертали на нас увагу, і тихо спитала:

— Це пов’язано з твоєю службою?

Кліпнувши замість відповіді, я повів її на вихід.

***

Рівномірний стукіт тренажерів заспокоював.

Вислухавши догану за вчорашній прогул, я отримав термінове завдання. Операція не складна — впораюсь самотужки. Бісило те, що капітан наказав не залишати штаб ті пару годин, що лишались до виїзду.

А отже, я не мав змоги попередити Аврору, що зникну на кілька днів.

Телефонам ніхто з нас не довіряв. У кожного стояла спеціальна програма, щоб запобігти витоку інформації.

І що робити? Не голуба ж посилати...

Я зітхнув. Кіра, що займалась неподалік, махнула, привертаючи увагу.

«Ти чого?»

Похитавши головою, я пішов на нових підхід тяги зверху. Кіра, очевидно не вдовольнившись моїм мовчанням, стала навпроти. Якийсь час спостерігала, як я займаюсь, вперши руки в боки.

Щойно я закінчив і повернув гриф на стійку, почала знову:

«З тобою щось не так».

Скрипнувши зубами, я роззирнувся. В невеликому спортзалі ми були самі. Глянув на неї з-під лоба.

«З тобою — теж».

В очах дівчини щось промайнуло.

Щойно я зібрався встати, як вона стала переді мною. Просто між моїх розведених ніг, впираючись колінами у лавку.

Якого біса...

Застигнувши на мить, я повільно підняв погляд від її оголеного пресу. Помітивши вираз мого обличчя, Кіра напружилась, але не відступила.

«Чому ти не бачиш мене? Я ж завжди поруч!»

Відхилившись назад, наскільки дозволяв тренажер, я поцікавився:

«А як же Мете?»

Вона у відповідь лише нахмурилась.

Стерво.

Я схопив її за талію й відставив убік, мов ляльку. Підвівся й попередив:

«Побачу тебе біля мого друга ще раз — пошкодуєш».

Не прощаючись, рушив до дверей. За спиною роздався гуркіт — щось важке впало на підлогу. Я не озирнувся.