Розділ 33

Привид

Не надовго ж її вистачило. Схоже, витримка у моєї зіроньки так собі.

Вода була крижана. Найважче було увійти. Добре, що у мене був досвід. Зате потім, звикнувши, починаєш ловити кайф від відчуттів.

Жодних зайвих думок. Ніяких сумнівів. Лише порожня голова і контроль над собою. Останнім часом мені цього не вистачало. З появою Аврори голова заплуталась.

Та й зараз... Вона ніби відчула, що я хотів відсторонитись. Розставити все по поличках. Її, Репецького. Я знав, що податкова і поліція мало що можуть пред’явити кримінальному авторитету. Його зв’язки переважали мої.

Зате скільки задоволення я отримав. Не міг же я залишити цього виродка безкарним? Може, він усвідомить закономірність і прибере граблі від моєї зіроньки.

Ліквідувати — не варіант. Його рідний брат займав чільне місце у владних структурах. А отже, міг вийти на мій підрозділ.

А це — вірна смерть.

Я не міг підставити інших. Тим паче — залишити Аврору одну.

Вона прикривалась норовливим характером, але я мав на увазі те, що сказав в ресторані.

Я бачив її. Як вона шукає тепла. Як їй самотньо у тиші. Єдина її розрада — спів.

Тому, помітивши її на березі, я змінив курс. Та чим ближче підпливав, тим більше сповільнювався.

Роззирнувшись у сутінках, Аврора зняла куртку. Чобітки. Светр.

Дідько!

Я пришвидшився. Водна поверхня спінилась під моїми руками. Догрібши до мілководдя, поспішив назустріч. Мокра білизна неприємно липла до тіла.

Поки дістався, зіронька вже стягнула й джинси зі шкарпетками. Я став перед нею, закриваючи собою, і пильно обвів поглядом околиці.

На щастя, поблизу нікого не було.

— Привиде? — скинула брову Аврора. — Щось не так?

Я перевів на неї недовірливий погляд. Стримуючи гнів, повільно спитав:

«Навіщо ти роздягаєшся?»

Я старався дивитись лише в обличчя, але погляд зрадницьки стрибав нижче — до мереживної білизни. І, судячи з лукавої посмішки, вона знала про це.

— А що такого? Я теж хочу поплавати.

Он воно що. То зіронька захотіла гострих відчуттів. Що ж, можу влаштувати.

«Впевнена? Вода крижана».

Повільно, моя рука лягла на її талію. Ковзнула за спину. З губ Аврори зірвався різкий видих. Шкіра вкрилась сиротами.

— Впевнена, — тим не менш, прошепотіла вона.

«Я попереджав».

Підступив ще ближче, притискаючи її впритул до себе. Тендітне тіло здригнулось. Не відводячи погляду, Аврора поклала долоні мені на плечі.

Відступаючи крок за кроком, ми наблизились до води. На стопи набігла легка хвиля. Я зупинився, даючи час передумати.

Вона не передумала. Навпаки, підштовхнула мене, щоб я відступав далі, ведучи її за собою.

Прикинувши, як краще вчинити, я пришвидшився. Чим скоріше вона звикне до перепаду температури, тим краще.

Її напружене тіло пручалось. З рота виривалось уривчасте дихання, але з губ так і не злетіли слова протесту. Варто було їй захотіти, і я одразу повернув би назад.

Але ні, Аврора мовчала. Лише дивилась так, ніби не могла відвести погляд. Втім, як і я.

З кожною хвилиною темрява густішала. Я непогано орієнтувався в таких умовах, але цього разу грудну клітку стискало дивне відчуття.

Ніби ми могли загубитись у пітьмі. Що вона розділить нас назавжди.

Можливо, саме тому, увійшовши по груди, Аврора раптом застрибнула на мене. Її ноги обвили мій торс, а руки — шию. Я автоматично підхопив її під стегна, втримуючи від падіння.

Вона передумала? Замерзла?

Щойно я рушив до берега, вона похитала головою. Ніжні пальці пробіглись по моїй потилиці, посилаючи мурашки вздовж спини.

— Ні! Я не хочу назад.

Змістивши руку, щоб тримати її, другою я спитав:

«Тоді чого ти хочеш?»

Три різких видихи — і Аврора схилилась з поцілунком.

Холод більше не відчувався — ні в озері, ні під душем, ні у спальні.

Моя зіронька обпікала. Спалювала. Зігрівала. Серед темряви я бачив її справжню — кожен видих, кожен дотик.

Її холодне світло стало моїм маяком. Моїм орієнтиром. Моїм усім.