Розділ 32

Аврора

У невеликому ресторані, стилізованому під український стиль, було майже порожньо. Мабуть, більшість відвідувачів вже пообідали. Або вибирали обід на мангалі, як сім’я біля озера.

Поки сиділи на березі, я краєм ока спостерігала за ними. За тим, як чоловік перевертав ковбаски над вогнем, однією рукою обіймаючи дружину. Як вона линула до нього, одночасно просячи синів не наближатись до води.

Для них було так легко бути разом. Ні від кого не ховатись. Не шукати підступу. Просто бути разом.

Чи буде так колись у нас із Привидом? Чи я постійно боятимусь, що одного ранку прокинусь, а він більше не повернеться? Чи зможемо ми збудувати стосунки, коли між нами його таємна робота?

Зітхнувши, я спіймала на собі запитливий погляд Привида. Похитавши головою, розгорнула меню. Він не став допитуватись, але я знала — він помітив. Він усе помічав.

— Вітаю! Ви вже визначились?

Піднявши голову, я помітила офіціанта — молодого хлопця. Можливо, студент. Я б теж могла зараз вчитись...

Привид не зводив з мене погляду. Чекав. Підібгавши губи, я знову опустила очі до меню.

— Я буду борщ з пампушками.

Привид вказав те саме і ще напої — собі каву, мені — чай. Я вже збиралась пожартувати про його спостережливість, коли офіціант подав голос знову.

— Як щодо десертів? У нас є чудові бананові тірамісу...

Зморщивши ніс, я вже розкрила було рот, але не вимовила ні слова. Тому що Привид дивився на парубка вбивчим поглядом. Таким, що ще трохи, і хлопець вилетить крізь вікно.

Мій божевільний романтик.

Тамуючи посмішку, повернулась до офіціанта. 

— Ніяких бананів, дякую. Взагалі десертів не потрібно.

Зблідлий хлопець різко кивнув і поспішив сховатись за дверима кухні. Я ж перевела погляд на свого Привида.

— Ти лякаєш людей.

Вловивши мій настрій, він хмикнув і відкинувся на спинку стільця.

«Переживуть. Головне, щоб ти не боялась».

Я скинула брову.

— Я не боюсь тебе.

Всміхнувшись, ніби я вдало пожартувала, Привид змінив тему на моє минуле. Довелось розповісти не вельми щасливу історію свого життя. Не вдаючись до подробиць, звісно. Одного тільки, що батько спився, а мама кинула мене саму й поїхала в Німеччину, щойно мені виповнилось вісімнадцять, було достатньо.

За неспішною розмовою зі стравами було покінчено. Привид мало питав — більше слухав. Поруч із ним я не соромилась своєї сім’ї. Він не засуджував. З ним було легко ділитись особистим.

— Тільки не змушуй мене шкодувати, що я все це розповіла, — пробурмотіла я наостанок. — Не хочу, щоб ти дивився на мене з жалістю.

Схиливши голову набік, він примружився.

«Не буду. Але якщо колись захочеш, щоб тебе пожаліли, цією людиною хочу бути я».

Піднявши брови, я поцікавилась:

— Чому?

«Тому що зі мною тобі не треба старатись бути сильною».

Я насупилась.

— Я і є сильна!

«Без сумніву. Але я бачу тебе. Так само, як ти бачиш мене».

Показуючи, Привид не відводив від мене очей. Ніби намагався сказати поглядом більше, ніж словами. І він мав рацію.

Зрештою, я допила чай і кивнула.

— Гаразд. Якщо буде погано на душі, попрошу обійняти мене.

Розплатившись за обід — Привид не дав мені й торкнутись рахунку — ми повільно побрели до будинку. Дочекавшись, поки я увійду, він торкнувся моєї руки.

«Можеш поки відпочити. Я скоро повернусь, добре?»

— Куди ти йдеш? — стривожилась я.

Наблизившись, він поцілував мене в маківку, заспокоюючи.

«Не хвилюйся. Я буду на території комплексу».

Що за загадки? Нахмурившись, я кивнула. Провела його поглядом і рушила до ліжка. Впала на м’яке покривало, шумно видихнувши.

Проте довго залишатись на самоті не вийшло. Подзвонивши Олені, я розповіла про неочікувану поїздку. Подруга вимагала, щоб я скинула їй мітку геолокації — на всяк випадок. Посміявшись, я відправила її, але взяла слово, що вона не приїде штурмувати заміський комплекс. Олена побурчала трохи, але пообіцяла не втручатись у мої дивні стосунки.

Повалявшись у ліжку ще з півгодини, я встала. Мене роздирала цікавість — куди пішов Привид? Чим займався і чому не взяв мене з собою? Не витримавши, я вийшла надвір.

Поволі сутеніло. Зачинивши будиночок, я засунула ключ у кишеню джинсів. Загорнувшись у плед, рушила до берега озера. Туди, де сиділа з Привидом. Однак зупинилась, помітивши під кущем... його одяг.

Підняла очі до темної поверхні озера. Від центру, розсікаючи водну гладь широкими рухами, до мене вже наближався мій тихий Привид.