Розділ 31

Привид

Поки зіронька перекладала речі в шафу, я вийшов на терасу. Окинув поглядом територію, рахуючи заселені будинки. Не помітивши нічого підозрілого, витяг з кишені телефон. Кілька хвилин тому відчув вібрацію повідомлення.

Звісно ж, капітан.

К.: «Чому не на тренуванні?»

І тобі доброго ранку, засранцю.

П.: «Зайнятий».

Над озером з криком пронеслись качки. Я задумливо простежив за ними поглядом.

Цікаво, вода дуже холодна?..

Відповідь капітана не забарилась. Мабуть, лайка, як завжди. Та щойно я розблокував екран, як за спиною почулись знайомі кроки.

Рефлекторно заблокувавши телефон, я сунув його назад у кишеню штанів. Аврора помітила це і звузила очі, кутаючись у плед.

Дідько. Образилась?

Наблизившись, я знову потягнувся за телефоном, щоб відкрити нотатки. Вона перехопила мою руку, зупиняючи. Зустрівши мій погляд, сказала:

— Можеш сказати жестовою мовою.

Я витріщився на неї.

Як це можливо? Звідки вона її знає?

— Я продовжую вчитись, але якісь базові речі вже знаю, — ніяковіючи, пояснила Аврора. — Тільки показуй повільніше.

Невже вона зробила це для мене? Чи щоб полегшити життя нам обом? В будь-якому випадку, так спілкуватись буде набагато легше.

«Дякую», — спробував я.

Уважно стежачи за моїми руками, вона пирхнула і закуталась в цупку тканину щільніше.

— Я зробила це для себе.

Я звів брови, не розуміючи. Витягши одну руку з-під пледа, вона суворо вказала на мене пальцем:

— У мене багато питань, Привиде. І я хочу відповідей.

Ох, зіронько. Якби ж я міг...

Зітхнувши, пояснив:

«Деякі речі я не маю права розповідати».

— Інакше тебе вб’ють? — скептично озвалась Аврора.

Коли я не засміявся у відповідь, посмішка повільно сповзла з її обличчя. Обдумавши мої слова, вона нахмурилась.

— Але ж не все?

Отримавши кивок, вона вказала на берег озера.

— Ходімо до води. Я хочу помилуватись краєвидом.

Моя маленька командирша.

Всміхнувшись, я захопив її куртку і зачинив будинок на ключ.

Качки, що плавали біля краю води, з надією вийшли на берег. Та, зрозумівши, що їжі для них немає, попливли до інших гостей. За півсотні метрів справа від нас сім’я з дітьми саме розпалювала мангал. Хлопчаки носились по берегу, кидаючись одне в одного шишками.

Склавши плед вдвоє на ще зеленій траві, я розвернувся до своєї зіроньки. Вона сиділа, відкинувшись на руки, і розглядала захмарене небо. Вітер грався її розпущеним волоссям, а я ледь стримувався, щоб не вдихнути квітковий аромат її шампуню. Правда, зараз ним пах і я сам.

Зрештою, зібравшись із думками, Аврора повернулась до мене.

— Як тебе звати?

Підібгавши губи, я похитав головою. Вона насупилась.

— Чому ти не можеш розповісти таку дрібницю?

«Секретно. Вибач».

Відвернувшись, зіронька вирвала з землі тонкий колосок. Покрутила його в руках, заспокоюючи обурення. Я б міг її обійняти, але підозрював, що вона розсердиться ще більше. Тому просто чекав.

— Гаразд, — зрештою, пробурмотіла вона. — Ти... бандит?

З чого вона зробила такі висновки? Піднявши брови, я похитав головою. Вона примружилась.

— Поліцейський?

Я всміхнувся.

«Ні, але вже тепліше».

— Щось... таємне? Таємний агент? Як Джеймс Бонд?

«Життя менш романтичне, ніж кіно».

Обміркувавши мою відповідь, Аврора розширила очі. Здогадалась.

Поки вона не встигла щось сказати, я додав:

«Не забувай, це таємниця. Ніхто не має знати».

Аврора швидко кивнула.

— Я нікому не скажу, обіцяю.

Трохи помовчали. Я не поспішав, насолоджуючись спокоєм поруч із своєю зіронькою. Тим, що зараз ми були удвох і ніхто не заважав.

Качки, наситившись розмоченим хлібом, попливли в зарості очерету на протилежному березі. Запахло смаженими ковбасками.

— Тоді... — засмучено пробурмотіла Аврора. — Якщо так, то більшість моїх питань відпадають.

Я ладен був розцілувати її за це. Вона була розумною дівчиною, тому частина питань знайшли відповіді. Інша — не знайде ніколи, якщо я зможу тримати її подалі від капітана.

Я повинен вберегти її від його пильних очей. Він не має дізнатись про мою ранкову зорю.

Повернувшись обличчям до мене, Аврора обережно спитала:

— Ти не можеш говорити з народження?