Розділ 30

Аврора

За годину я стояла в передпокої з дорожньою сумкою в руках. Привид, поки я збиралась, терпляче чекав на дивані. Щоразу, минаючи вітальню, я ловила на собі його погляд.

Кров вирувала у венах — ще ніколи я не їздила в подорож. Поки жила з батьками, на це не було коштів, а як залишилась сама — і поготів.

А тепер їду, ще й не знаю, куди.

Щойно я наблизилась, Привид нахилився і забрав важку сумку.

Це ж треба. Виявляється, не всі хлопці ахкають і охкають, коли доводиться нести важке. Як один з моїх колишніх.

Я всміхнулась і одразу спіймала його запитливий погляд. Похитала головою, взуваючи невисокі теплі чобітки.

— Ми точно встигнемо повернутись до наступного виступу? — спитала натомість.

Привид зупинився, притримуючи другою рукою мою куртку. Допоміг одягнутись і потягнувся за телефоном.

«Не довіряєш мені?»

— А можу?

Хотіла запитати жартома, та голос зрадницьки затремтів.

Кілька секунд Привид вдивлявся в моє обличчя, шукаючи відповіді там. Зрештою, відповів:

«Можеш».

Отак просто і без всіляких «але».

Потім дописав:

«Ходімо. У нас буде час поговорити на місці».

Зітхнувши, я відчинила двері.

***

Їхати виявилось недовго — не більше години. В машині слухали радіо. Розмовляти, певна річ, було б складно, та й не хотілось. Іноді я щось казала, а Привид просто слухав, киваючи у відповідь.

Я не могла відірвати погляд від вікна. Від золотаво-зеленого лісу обабіч автостради. Від водосховища, що нагадувало море — навіть чайки ширяли над поверхнею води, вишукуючи рибу. Від неба — безкрайнього і безкінечно блакитного.

Зрештою, авто зупинилось перед високим металевим парканом. Вивіска підказала, що нас чекає будиночок на березі мальовничого озера.

Пощастило. Основний туристичний сезон закінчився влітку, а зараз кілька будинків стояли порожні.

Поки заселялись, я спробувала підгледіти ім’я Привида, та марно. Поки привітна дівчина на рецепції заповнювала базу даних, він витяг з кишені телефон і надрукував:

«Можеш не старатись. Там не справжнє ім’я».

Я надула губи. Привид у відповідь всміхнувся і торкнувся моєї долоні, втішаючи.

Орендувавши окремо стоячий будиночок на дві ночі, ми вислухали інформацію про комплекс від адміністраторки. Врешті-решт нам вручили мапу, список правил і заборон на цілий аркуш дрібним шрифтом і побажали приємного відпочинку.

Поки йшли, я з цікавістю розглядала дерев’яні одноповерхові будиночки. Перед кожним — маленька тераса зі столиком і двома плетеними стільцями. Доріжки, викладені різнокольоровою бруківкою. Величезні сосни, що тягнулись кронами до самого неба.

За містом було помітно холодніше. У повітрі пахло смолою й близькістю до водойми. Під стріхами цвірінькали горобці. В якийсь момент Привид взяв мене за руку, і одразу стало тепліше.

Наша оселя розташувалась всього в кількох метрах від води. Відімкнувши двері, Привид уважно оглянув приміщення і лише тоді увійшов. Я зробила вигляд, що не помітила, як напружилась його долоня навколо моєї.

Зайшовши слідом, я роззирнулась. Будинок складався з двох приміщень – великої кімнати і ванної.

Біля входу на столі стояв чайник, білі чашки і кошик з дрібничками від адміністрації комплексу. Білі ковані стільці, над столом — картина. Поруч — кондиціонер.

Навпроти, біля протилежної стіни — величезне ліжко. Одне на двох.