Розділ 28

Аврора

В одну мить я стою біля авто, а Репецький тримає мою руку у своїй. В наступну — нас оточують три поліцейські машини. Не встигли вони загальмувати, як зсередини вискочили люди в чорній формі.

Я застигла, мов статуя. Просто дивилась на сцену, що розгорталась перед очима. Чого не скажеш про охоронців Репецького.

Найближчий до нас рефлекторно потягнувся до кобури під полою піджака. Крізь тупіт кількох пар ніг до вух донеслось бурмотіння містера Костюма:

— Стій смирно, ідіоте!

Смикнувши охоронця за руку, він змусив того відпустити зброю. Тим часом Репецький відпустив мене й зробив крок назустріч поліцейським.

— Вітаю, панове. У чому справа?

— Юрій Репецький? — дещо напружено мовив командир групи. Отримавши кивок, продовжив: — Вас затримано. Артура Половецького також.

Містер Костюм нерозуміюче зиркнув на Репецького. Помітивши, що очі останнього блиснули сталлю, поспішив вперед.

— Тут напевне якась помилка. За що нас затримують?

Не слухаючи, поліцейські вже викручували руки чоловікам. Я машинально відступила вбік, та ніхто не звернув увагу. Навпаки, мене посунули ще далі, кинувши байдуже:

— Відійдіть.

Містер Костюм досі намагався з’ясувати причину затримання. Репецький лише дивився на всіх вовком. Охоронці стовбичили поруч із босом, не розуміючи, що робити. Мабуть, таке траплялось нечасто.

Оцінивши обстановку, я тихенько відступила до сусідньої будівлі. І ще далі. І ще. Минула компанію підлітків, що намагались розгледіти, що сталось, і тихо перемовлялись між собою.

Аж тут мене схопили за лікоть і смикнули у темний провулок.

Не встигла я скрикнути, як рот затисла широка долоня. Запручалась, та мене не відпустили. Лише притисли до темної стіни, нависаючи зверху.

Піднявши очі, я помітила знайому чорну бейсболку. Ніс вловив легкий запах шкіри від куртки. Руки, що ще мить тому збирались видряпати незнайомцю очі, лягли на плечі, ослабнувши.

— Привиде...

Повільно кивнувши, він відняв мозолисту долоню від моїх губ. Світла з вулиці вистачало, щоб освітити лише половину обличчя. І цього разу там не було ні краплі ніжності.

— Ти мене налякав! — я пхнула тверді, мов камінь, плечі. — Де ти був? Коли повернувся?

Ще мить Привид нависав наді мною, притиснутої до стіни. Потім, повільно видихнувши, потягнувся в кишеню штанів за телефоном. Я мовчки спостерігала, як він швидко ввів пароль і відкрив нотатки.

Я б могла запропонувати, щоб він пояснив усе жестовою мовою, але боялась, що у темряві не все розберу. Тому лише схрестила руки на грудях, очікуючи.

За кілька секунд Привид повернув телефон до мене.

«Вирішував проблему».

— І це все? — пошепки закричала я. — Яку проблему?

Я завжди злилась, якщо мене лякали, а сьогодні хвилювань вистачило з головою.

Привид нічого не додав. Лише хитнув головою в бік виходу з провулку — туди, де саме проїжджали поліцейські машини. За ними слідувала автівка охоронців Репецького.

То він знав... Знав, що я вечеряла з Репецьким. Стежив за мною.

Округливши очі, я різко повернулась до хлопця. Він розглядав мене так невимушено, ніби ми говорили про погоду. Лише в погляді — обережність і недовіра.

— Це ти зробив так, щоб Репецького затримали?

Лукава посмішка пом’якшила його обличчя, та очі лишились настороженими. Стерши написане, Привид надрукував:

«Стало шкода його?»

Невже ревнує? Тому влаштував небажаному залицяльнику веселу ніч?

Здогадка змусила мене всміхнутись. Міцно схопившись за комір шкіряної куртки, я потягнула Привида на себе. Прошепотіла просто в губи:

— Хай згорить у пеклі. Мене хвилюєш лише ти.

Світло-сірі очі блиснули у темряві. Бейсболка злетіла з темного волосся. Друга рука лягла мені на потилицю. Стиснула волосся — не сильно, а так, щоб я відчула його шкірою.

Наступної миті його губи притислись до моїх.

Привид не просто цілував. Кожен доторк — мов клеймо на тілі. У кожному русі — сила та впевненість.

Світлі очі не відривались від моїх темних. Привид таврував і поцілунком, і поглядом. Заявляв, не потребуючи слів.

Я — його. І ніхто цього не змінить.