Розділ 27

Аврора

В ресторані все було, як і минулого разу. Порожні, застелені білосніжною скатертиною круглі столи. Дещо зблідлий офіціант попід стіною. Охорона біля кожного виходу. Тиша. Лише з  колонок лилась тиха ненав’язлива мелодія.

Пройшовши до єдиного сервірованого столу біля панорамного вікна, я сіла. Репецький опустився на м’який стілець навпроти. Тієї ж миті до нас підскочив офіціант.

Замовили вино й кілька страв. Щойно хлопець відійшов, я кивнула в бік явно озброєної охорони.

— Ви очікуєте нападу, пане Репецький?

— Називай мене Юрієм, будь ласка. Паном Репецьким мене називають підлеглі, — м’яко озвався бізнесмен.

Відкинувшись на спинку крісла, він розстебнув чорний піджак. Послабив вузол краватки.

— Щодо нападу — не хвилюйся. Я цілком здатен захистити тебе й сам. Це, — махнув він на здорованів, — лише пересторога.

З-під поли піджака показалась кобура, як у фільмах про мафію. Застигнувши, я підняла очі на чоловіка.

Тобто на нас дійсно можуть напасти в будь-який момент? У що Толя мене втягнув, чорт забирай?

Помітивши, як змінилось моє обличчя, Репецький простягнув руку через стіл і накрив мою холодну долоню. Я не встигла прибрати руку і лише подумки скривилась.

— Я вже казав. Ти не повинна боятись мене, Авроро. З твоєї голови не впаде й волосина. Даю слово.

Повірити мафіозі? Аякже.

Хай там як, а Репецький тримався гідно. Нинішня його поведінка майже змушувала повірити, що переді мною — істинний джентльмен. Та я не забула, як він стискав моє зап’ястя залізною хваткою у барі.

Вина я так і не торкнулась. Про всяк випадок. Хтозна, може доведеться тікати звідси світ за очі.

За вечерею Репецький розпитував про плани на майбутнє. Я не збиралась розповідати правду, тому вигадувала на ходу.

— Я не будую довгострокових планів. Насправді, мене влаштовує життя, як воно є.

Щойно офіціант забрав спорожнілі тарілки, я підвелась. Репецький здивовано встав слідом.

— Уже йдеш?

Цікаво, а чого ще він очікував?

Посміхнувшись, я потягнулась за сумочкою.

— Так. Втомилась, уже пізно.

Витримавши паузу, поки я вішала сумку на плече, чоловік врешті-решт пробурмотів:

— Шкода. Дозволь, проведу до машини. Водій відвезе тебе додому.

— Не треба! — запротестувала я.

Не слухаючи, він рушив до містера Костюма. Той весь вечір просидів за столиком в кутку, мов покараний пес.

— Артуре, скажи водію, хай піджене машину до входу.

Той кивнув і приклав телефон до вуха. Я тим часом знову спробувала відкараскатись від нав’язливої турботи.

— Це не потрібно, правда. Я візьму таксі.

Репецьким забрав моє пальто у кремезного охоронця. Розправив, запрошуючи вдягнути.

— Прошу. Таксі в таку годину не гарантує безпеку молодій дівчині.

А хто гарантує безпеку поруч із ним?..

Прикусивши язик, я прийняла допомогу. Забравши власне коротке пальто, Репецький відчинив переді мною двері.

Перехожих на вулицях поменшало. Щойно ми  вийшли в холодну ніч, біля розлогих сходів  ресторану зупинився знайомий чорний Мерседес.

Я рушила вперед. Репецький не відставав. 

—  Все ж подумай про майбутнє,  Авроро. Велика сцена, кар’єра, слава. Багатство. Хто  відмовиться  від  такої  перспективи?

Я скрипнула зубами. Зупинившись біля машини, нетерпляче розвернулась до чоловіка.

— Я насолоджуюсь життям — таким, яким воно є. Мене все влаштовує.

Не злякавшись, він лише вражено похитав головою.

— Дивовижна якість. Я б хотів, щоб ти навчила мене, як це — насолоджуватись кожною секундою і нікуди не поспішати.

Він підступив ближче. Я завмерла.

Відступати нікуди — позаду машина з водієм. Однак Репецький лише підхопив мою долоню й підніс до губ.

Він цілував мою руку — багатий, могутній. Той, хто може отримати все, що забажає, просто клацнувши пальцями.

А я думала лише про свого Привида. Це він мав бути на місці бізнесмена.

Не встигла я висмикнути руку з чужої долоні, як тишу довкола розірвали сирени й сині вогні поліцейських машин.