Розділ 26

Аврора

По тілу пронеслась хвиля електричного заряду. Здригнувшись, я скосила очі на темну місцину, де зазвичай Привид чекав на мене.

Там панувала лише темрява.

— Ну ж бо, Авроро, — поквапив Репецький. — Ти замерзнеш, якщо продовжиш там стояти.

Відвівши очі, я наблизилась. Та, перш ніж сісти, спіймала погляд містера Костюма. Він дивився туди ж, куди і я раніше.

Що, як він щось помітив?

Поклавши руку на чистісінький, ніби щойно з мийки, дах автівки, я розвернулась до Репецького. Усміхнулась.

— Містер Костюм вечерятиме з нами? Бачу, він не відходить від вас ні на крок.

Спіймавши здивовані вирази обличчя обох, всміхнулась ширше. Помічник насупився, а от Репецький розсміявся, обходячи машину.

— Артур буде триматись на відстані, не хвилюйся.

Від мене не сховалась попереджувальна нотка в голосі бізнесмена. Як і тихе пирхання містера Костюма.

Задоволена, я нарешті сіла в теплий салон.

В дорозі Репецький вибачився — його чекали невідкладні робочі питання. Я була зовсім не проти.

Поки він переглядав щось у планшеті, я мовчала весь шлях до ресторану. Та, впізнавши знайому вивіску, не втрималась.

— Той самий?

Зачувши мій голос, Репецький відірвав погляд від екрану. Мигцем глянув крізь моє вікно на фасад будівлі в історичній частині міста і вимкнув планшет.

— Сподіваюсь, ти не проти. Це мій улюблений ресторан.

— Он як? — підняла брови я. — І власник не проти зачиняти його для відвідувачів, коли вам того заманеться?

— Можна сказати й так.

Водій — мовчазний чоловік років п’ятдесяти — старанно робив вигляд, що нічого не чує. Містер Костюм ледь чутно хмикнув на передньому сидінні, перш ніж вийти назовні.

Я зиркнула йому вслід. Перевела погляд на Репецького. Він не поспішав залишати салон автомобіля, спостерігаючи за мною.

— Хіба що... ви і є власник?

Очі чоловіка блиснули задоволенням. Він повільно всміхнувся.

— Люблю розумних жінок. Радий, що не помилився.

Ковтнувши, я вдала, що не зрозуміла натяк. Дверцята з мого боку відчинились, рятуючи від відповіді.

Надворі похолоднішало. Пронизливий вітер куйовдив волосся, а в повітрі витав запах водойми. Спокійні хвилі Дніпра блищали, відбиваючи світло ліхтарів.

Зовсім неподалік від бару. Ми їхали максимум хвилин п’ять — схоже, Репецький не любив піші прогулянки.

Окинувши залиту яскравим світлом вулицю, я не помітила нікого знайомого. Лише перехожі — хто парами, хто компаніями — прогулювались поруч і не звертали на нас особливої уваги.

Невже здалось?..