Розділ 25

Аврора

Дні без Привида тягнулись, мов мед з ложки — повільно й безкінечно.

Я знала, що його не буде поруч, та все одно чекала. Може, сьогодні повернеться? А може, зараз прийде?

Його не було.

Без нього холодно. Без нього сумно. Без нього нічого не хочеться.

Чому він зникає? Куди іде? Чим займається, що аж настільки зайнятий?

Питання без відповідей зводили з розуму. Щоб хоч якось  відволіктись, я продовжувала вчити жестову мову. Хотілось полегшити Привиду життя — не завжди під рукою є блокнот і ручка або телефон.

Стоячи на сцені, я відчувала — його немає. Холод пробирав до кісток, і справа була навіть не в черговій сукні, які Толя орендував для моїх виступів.

Не можна так глибоко падати. Я знала. Та серце не слухало, вперто очікуючи наступної зустрічі.

Поки я шукала одного у тінях, на мене, не ховаючись, дивились десятки інших. Серед них — Репецький. Його погляд колов, мов голками. Впивався у шкіру, дряпав, здирав до болісних ран.

Я мріяла, щоб він відвернувся. Щоб приєднався до хмільної публіки, злився з нею. Щоб відчепився.

Марні надії.

Закінчивши виступ, я спустилась до його столика. Попри те, що власником бару був Толя, саме Репецький почував себе тут господарем. Ось і зараз він всміхнувся так, як вміють лише ті, кому нічого боятись.

— Доброго вечора...

Збоку, перебиваючи, загукав незнайомий протяжний бас:

— Приділи і нам увагу, лялечко! Чого лише до них підходиш?

Здригнувшись, я озирнулась. За сусіднім столом — троє чоловіків. Від масних поглядів долоні перетворились на лід.

— Я б попросив!... — почав було Толя.

— Облиш, — ліниво підняв долоню Репецький.

Толя одразу примовк. Погляд бізнесмена — сталевий і жорсткий — окинув нахаб і перемістився на містера Костюма. Той мовчки кивнув і дав знак двом охоронцям Репецького.

Більше не звертаючи увагу на крики чоловіків, яких охорона вже штовхала на вихід, він відпив бурштиновий напій у склянці.

— Що ж, Авроро. Перенесімо бесіду туди, де нам не завадять. Сподіваюсь, цього разу ти не відмовиш?

З вогню та в полум’я!

Я зиркнула на Толю. Той, спіймавши мій погляд, обережно покрутив зап’ястком і опустив голову. Мовчав.

Боягуз. Ще й Привида нема. Та нічого, я й сама про себе подбаю.

Накинувши теплу куртку, я вийшла з гримерки. Неподалік у коридорчику стояла Юля. При моїй появі офіціантка схрестила руки й окинула мене прискіпливим поглядом. Всміхнулась, не приховуючи презирство.  

— Ось і наша зірка! Плануєш сольний виступ тет-а-тет?

Від прозорого натяку мої щоки потеплішали. Схоже, серед працівників уже поповзли плітки. Чи це вона їх розповсюджує?

Юля й раніше не любила мене через близькі стосунки з Толею, а останнім часом все лише погіршувалось. Не допомагала й увага Репецького. Я терпіла, поки була молодша, але сьогодні терпіння урвалось.

Піднявши голову вище, я пройшла повз.  

— Це ти у нас профі в сольних виступах. Цікаво, а дружина Толі в курсі ваших концертів?

— Ах ти!..

Різко розвернувшись, я зустріла її погляд своїм.

— Ще слово, і я особисто запрошу Жанну на ваш перформанс.

Юля відкрила рот, але звідти не вилетіло й звуку. Так вона й стояла, мов розлючена сардина, і лупала сердитими очима. Я ж відвернулась і мовчи пішла геть. Хотілось струсити огиду, мов колючу ковдру з тіла.

У темному нічному дворику на мене вже чекали.

Біля службового виходу стояв чорний мерседес. Блискучий, чорний, тоноване скло. Поруч — Репецький і містер Костюм. Останній ледь помітно скривився при моїй появі.

Це взаємно, дорогенький.

— Прошу, Авроро.

Репецький відступив убік, і в цей момент сталось одразу три речі.

Містер Костюм відчинив дверцята авто.

Я зробила крок вперед.

Тіло пронизало до болю знайоме відчуття. 

Мій Привид повернувся.