Розділ 24

Привид

Маски зірвані. Не лишилось ні обережності, ні пояснень. Жодних вибачень. Жодних слів.

Лише тіла. Лише обійми. Руки, що стискали так сильно, ніби намагались врости у шкіру. Губи, що творили нову історію — її й мою. Нашу. Спільну.

Ланцюг самоконтролю зірвався. Обіймів ставало мало. Поцілунки ставали глибші. Ми — ближчі.

В якийсь момент коліна Аврори підігнулись, не витримуючи. Я різко притиснув її до себе, утримуючи на ногах. Озирнувся. До спальні чи вітальні далеко. Стільки не протримаюсь.

Комод. Підійде.

Ключі у плетеному кошику й ще якісь дрібниці полетіли на підлогу. Під гучний брязкіт і здивований зойк Аврори я підняв її на звільнену поверхню. Тепер наші обличчя опинились майже на одному рівні. Ідеально.

Спершись однією рукою на стіну, другу закопав у густе волосся на потилиці. Зіронька здригнулась, не відводячи погляд. Я теж не міг відірватись — особливо, коли від мого доторку її зіниці розширились ще більше.

На якусь мить ми завмерли, вдивляючись одне в одного. Глибше, ніж раніше. У саму душу. Потім, різко видихнувши, Аврора схопила комір моєї куртки й потягнулась першою. Мене й  самого притягнуло до неї, мов гравітацією.

Поцілунок змінився.

Не відриваючись, ми вивчали одне одного. Я відчував легкі доторки зіроньки. Самими кінчиками пальців вона пройшлась по короткому волоссю, по скронях. Обійшла шви, спустилась до шиї.

Тіло спрацювало рефлекторно. Спіймавши її зап’ястя, я зробив крок назад.

Кілька секунд ми не ворушились. Лише важке дихання розривало тишу в коридорі. Світла лампи на стіні зліва вистачало, щоб розгледіти ошелешене обличчя і скуйовджене волосся Аврори. Її шок. Нерозуміння.

Дідько! Довбані рефлекси!

Неприборкане бажання сковувало м’язи. Повільно, але вірно повертаючи контроль, я відпустив її руки. На щастя, хватка була не міцною  — лише достатньою, щоб  Аврора не вирвалась.

Закліпавши, моя зіронька ковтнула. Потім ще раз. Опустила погляд на мої долоні. Примружилась. Глянула в обличчя і раптом схопила мене за руку. Підняла до очей.

Отже, вона помітила. Заплющивши очі, цього разу я не став ховатись. За те, що налякав її, це найменше, чим я міг відплатити. Віддати частину себе.

Я знав, що вона там знайде. Кінчики пальців без відбитків. Замість них — загрубілі шрами від опіків.

Винахід капітана. Жодних слідів — навіть без рукавичок. Геніально, на його думку.

— Що це?

Піднявши стривожені очі, Аврора стиснула мої долоні у своїх.

— Що з тобою зробили?

Якби ж я міг розповісти.

Повільно, щоб не налякати ще більше, я вивільнив руки і обхопив її обличчя. Торкнувся чолом чола, мовчки вибачаючись. Завмер, чекаючи її рішення.

Відштовхне чи прийме таким, який я є? Попри мовчання і секрети?

— Ти колись розкажеш правду? — натомість пробурмотіла вона. — Я нічого про тебе не знаю. Навіть імені.

Коли я нічого не відповів, Аврора підняла голову й відхилилась до стіни, що бачити мене. Її очі горіли рішучістю впереміш із тривогою.

— Не сьогодні і не все. Хоч... щось. Обіцяю, я нікому не розкажу.

Не довіряти нікому — головне правило спецслужбовця. Не розкривати особистість. Не підставляти підрозділ під удар.

Я завжди дотримувався цих правил неухильно. Але моя ранкова зоря руйнувала всі звичаї й закони. Повільно, але впевнено займала чільне місце в моїх пріоритетах.

Відтепер вона — головна.

Досі не до кінця повіривши, що роблю це, я кивнув. Обличчя Аврори осяяло таке полегшення, що я не витримав і притягнув її в обійми. Щоб заспокоїти. Щоб вберегти — в першу чергу, від самого себе.