Розділ 23

Аврора

Всміхнувшись, я різко звернула у бокову вулицю. Плюси життя у центрі — будь-куди можна дістатись за десять хвилин.

Купивши квиток на перший-ліпший мультфільм, я прослизнула в потрібний зал. Сеанс щойно почався. Дітвора з батьками сиділи в центрі й ближче до екрану. Я зайняла місце у кінці залу. Сіла і стала чекати.

Не пройшло й хвилини, як крісло поруч скрипнуло. Серце стрепенулось пташкою у грудях, а на обличчі сама собою з’явилась посмішка.

Цікаво, це можна вважати побаченням? Не те, щоб у мене був великий досвід — лише пара хлопців затримувались більше, ніж на два місяці. І то я йшла, щойно розуміла — не «той самий».

А мій Привид? Він — той самий?

Повернула голову. Він уже дивився на мене. Бейсболку не зняв. Зауваживши мою неприховану радість, і собі всміхнувся. Усмішка пом’якшила суворе обличчя.

Динаміки кричали — як завжди, надто гучно. Діти розмовляли, ще не навчившись стишувати голос. Я не звертала увагу.

Загубившись у світлих очах, я не одразу помітила, що Привид ворухнувся. Лише коли долоні торкнулись загрубілі пальці, опустила погляд. Спостерігала, як чоловіча долоня бере мою — спокійно, впевнено. Ніби обіцяє, що не відпустить ніколи. Що буде поруч, що б не сталося.

Поки що цього було достатньо.

Наступні дні він не з’являвся. Лише по ночах я відчувала руки, що загортали мене в затишний кокон крізь ковдру. Тепло тіла, що зігрівало спину. Спокійне дихання на потилиці.

Щоб не нудьгувати без Привида, вивчала жестову мову. Почала з азів — інтернет підказав, що насамперед варто вивчити абетку й базові жести на кшталт привітання чи подяки. Спершу пальці не слухались, відмовлялись складатись у потрібні фігури. Та мало-помалу виходило краще.

***

Привид

На наступний виступ Аврори Репецький не прийшов. Точніше, у нього виникли невідкладні справи. 

Хто кине власний нічний клуб, коли туди приходить служба безпеки з незапланованою перевіркою?

Яка сумна новина.

Лопух, якого Аврора називала майже батьком, пиячив на самоті. Викурюючи цигарку за цигаркою, все зиркав на двері, виглядаючи свого золотого клієнта.

Я ж купався у променях своєї ранкової зорі — у її чистому голосі. У поглядах. В усмішках, які вона не могла приховати, як не намагалась.

Так щиро. І так наївно.

Провівши зіроньку додому після виступу, я пройшов у вітальню. Там, як і останній тиждень, на журнальному столику лежав блокнот з ручкою. Опустившись на диван і відчуваючи на собі здивований погляд Аврори, написав:

«Кілька днів мене не буде. Бережи  себе, будь ласка».

Залишати її без нагляду з кожним днем ставало все важче. Одна лише думка, що хтось заподіє шкоду моїй зіроньці, будила в мені темний бік.

Але так не можна. Вона злякається, якщо побачить мене таким. І тоді я втрачу її назавжди.

Звівшись на ноги, я наблизився до Аврори. Вона так і стояла на порозі, з цікавістю спостерігаючи за мною. Простягнув блокнот.

Пробігшись поглядом по написаному, вона нахмурилась. Підняла на мене очі.

— А ти? Ти будеш берегти себе?

Я не заслуговував її. В такі моменти розуміння вдаряло особливо сильно. Та піти сил уже не було.

Постукав кінчиком ручки по останніх словах. Головне — щоб вона була в безпеці.

Коротко розсміявшись, Аврора опустила блокнот.

— Що зі мною може статися? Кому я потрібна?

Питання пролунало легко. Так, ніби нічого не важило. Але я почув, що вона приховувала — вразливість. Тому підступив ближче — так, щоб між нами лишився всього крок.

Вказівним пальцем повільно відсунув убік розстебнуту куртку. Вивів букви — одну поверх іншої. Прямо по светру над серцем.

«М.Е.Н.І»

Нижня губа Аврори затремтіла. Задихаючись, вона підняла на мене погляд. В темних очах — сльози. Глянула — і я пропав.

Обережно обхопив долонями холодні щоки. Стер першу сльозинку. І, замість тисячі слів, припав до м’яких губ.