Розділ 22

Аврора

— То як справи зі сталкером? Він приходив знову?

Опустивши погляд, я ковтнула ще гарячий терпкий чай. Очі мимоволі ковзнули в куток нашого з Оленою «кафе для сніданків». Туди, де за червоним столиком, виглядаючи достоту недоречно, сидів мій Привид. Більше не ховався від мене, але й не наближався.

Щойно наші погляди зустрілись, я вкотре пригадала минулу ніч. Як він прийшов — поранений, тихий. В очах — пустка. Так дивляться ті, хто пережив смерть. Не свою — чужу. Ніби частина душі зникла разом із померлим. Так дивилась мама, коли тато згас остаточно.

Але Привид прийшов до мене. Його потреба відчувалась майже фізично.

Я знала, що він ніколи б не попросив, щоб його втішили. Це було зрозуміло з того, як він піклувався про мене.

Він взагалі нічого не просив. Лише був поряд. І тепер я теж хотіла піклуватись про нього.

Зараз перед ним — чашка кави, але він її навіть не торкнувся. Лише спостерігав за мною — моїм обличчям, моїми емоціями.

Можливо, за моїми губами також? Має ж бути якесь пояснення тому, що він дізнався про мою нелюбов до бананів? В той день у фудкорті він сидів надто далеко, що розібрати бодай слово.

— Аво? На кого ти дивишся?

Почувши голос подруги, я зрозуміла, що задумалась. Олена простежила за моїм поглядом. Помітила його. Різко розвернулась до мене, округливши очі.

— То це він? Той самий красунчик! Я пам’ятаю його.

Насилу стримуючи посмішку, я кивнула.

— Оце так! — посовалась на стільці подруга. — Як його звати? Ким працює? Де живе? І найголовніше — як ставиться до тебе?

Підібгавши губи, я знову зиркнула на свого Привида. Дійсно, хто він насправді? Відповість, якщо спитаю, чи піде і більше не повернеться?..

Зачепившись за останнє питання Олени, я відставила чашку вбік і всміхнулась.

— Моя квартира пропахла трояндами. Холодильник більше не порожній, а я більше не сплю на самоті.

Обличчя Привида витягнулось, і я мало не розсміялась. Так і є — він ще й по губах читає!

Обличчя подруги витягнулось не менше.

— Ти що, вже спиш із ним?!

Похитавши головою, я підперла голову, ховаючись від надто уважного хлопця. Не хотілось, щоб він дізнався забагато моїх думок. Пробурмотіла:

— Ми навіть не цілувались. 

Дещо розслабившись, Олена звузила очі.

— Але ти хочеш.

Ще б пак. З кожним днем, що його немає, з кожним днем, коли є, стримуватись ставало все важче. Єдине, що мене зупиняло — страх.

Страх, що він не хоче. Що відштовхне. Що зникне.

— Годі про мене. Краще розкажи, як справи у вас із Костею?

Хмикнувши, Олена згодилась змінити тему. У неї теж вистачало труднощів — хлопець, якого я бачила  кілька разів з нею на зміні, часто купував для неї каву. Стосунки з колегою балансували на межі дружби і флірту. Як підштовхнути їх у потрібний бік і при цьому не зіпсувати, вона не знала.

Я — теж.

Попрощавшись із Оленою, я вже збиралась було повертатись додому, та раптом зупинилась. Так і стояла посеред тротуару, поки повз проносились люди. Машини гуділи, змушуючи водія, що зазівався, зрушити на зелене світло. У повітрі пахло дощем — ще не лило, але вже обіцяло.

Спину зігрівав знайомий погляд. Я знала, що мій Привид десь поруч. Не підходить. Ховається.

Чому він не йде поряд? Я ж уже знаю про нього. Довіряю йому. А він мені?

Але гаразд. Не хоче — я знайду інший  спосіб побути з ним. Бабуся завжди казала, що винахідливістю я пішла в неї.

Ідея прийшла миттєво.