Розділ 21

Привид

Скинувши взуття, я увійшов до теплої спальні. Залишив черевики біля дверей. Аврора не прокинулась.

Якийсь час я просто милувався її обличчям — єдиним, що виднілося з-під ковдри. Мирним виразом і безтурботним спокоєм. Та чим довше дивився, тим більше потребував його і для себе.

Стягнувши куртку, поклав на підлогу. У вуха повернувся гул. Випрямившись, я обережно струсив головою, та це мало допомогло. Підлога попливла перед очима. Довелось обережно, як міг, сісти на ліжко поверх ковдри.

Смикнувшись, Аврора прокинулась. Темні очі розширились, помітивши мене.

— Привиде?

Потерши повіки, вона сіла в ліжку. Ввімкнула лампу поруч. Розвернулась до мене. Я мовчки спостерігав, як її погляд змінювався з сонного на здивований, а потім — на стривожений.

Обличчя вціліло, якщо не рахувати пару саден і розбиту брову. Дрібниці, та моя зіронька напевне не звикла бачити таке.

— Що сталося? Тебе наче автобус переїхав.

Майже.

Аврора потягнулась до швів на брові. Перехопивши тендітну долоню, я підніс її до губ. Повільно, щоб вона встигла розібрати, показав — не жестовою мовою, а просто жестами.

«Я в порядку».

Її недовірливий погляд ковзнув нижче, зупинившись на ключиці. Простеживши, я помітив краєчок бинтів, що виднівся з-під темної тканини кофти.

— Ти поранений? — задихнулась вона.

Ну от, злякалась.

Не треба було приходити у такому вигляді, але після сьогоднішнього дня я потребував її. Потребував її спокою і ніжності. Нагадування, що моє життя досі має сенс.

Спіймавши погляд стривожених очей, повторив:

«Я в порядку».

Її це не переконало. Навпаки — на обличчі зіроньки раптом проступив шок.

— Вибух у торговельному центрі, — прошепотіла вона. — Я бачила в новинах... Ти був там?

Опустившись на сусідню подушку й зажмурившись до білих кіл перед очима, я спробував прогнати спогади.

Панічні крики, що пробивались крізь шум у вухах. Сіру плитку, що стала червоною. Тіла. Перекинутий дитячий візочок на підлозі.

Мете стягнув мене з дівчат, яких я встиг прикрити собою, і повів на вихід, поки не прибула поліція. Лікарняний пункт у штабі, де з мене кілька годин витягали уламки кераміки й скла під гнівні крики капітана.

Поки я боровся з собою, Аврора вивільнила долоню й опустилась поруч. Присунулась ближче. Повільно, немов боячись зробити боляче, поклала голову мені на плече. Верхня частина руки під бинтами озвалась тупим болем.

Різко розплющивши очі, я повернув голову. Теплі карі очі світились співчуттям.

Дівоча рука невагомо лягла мені на живіт. Я застиг, мов статуя, а Аврора прошепотіла:

— Обійми мене.

Мене що, так сильно вдарило об борт фонтана?

Поки я намагався осягнути почуте, моя зіронька просто чекала. Зрештою, досі вагаючись, чи вірно почув, я ліг набік. Підняв руку і поклав їй на талію поверх ковдри. Вона задоволено зітхнула, пригортаючись ближче, а мені остаточно зірвало дах.

Я потрібен їй.

Обхопивши Аврору, я загорнув її в кокон з ковдри й власних рук. Схилив голову, вдихаючи квітковий аромат її шампуню. Аромат, що проганяв інший запах — той, що я відчував надто часто.

Обійнявши у відповідь, зіронька погладила мою спину. Тихі слова складались у пісню, заспокоюючи розум і думки. Вслухаючись у прекрасний голос, я заплющив очі й дозволив собі розслабитись вперше за довгий день.

От би зберегти цей спокій назавжди.